flag Судова влада України

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Бринцев О.В.: "Про особливості запровадження принципу формальної істини у вітчизняному господарському процесі" (статтю опубліковано в журналі "Українське комерційне право" №11/2011)

03 лютого 2014, 09:14
Бринцев Олексій Васильович
суддя господарського суду
Харківської області,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри господарського права
Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого
 
 
ПРО ОСОБЛИВОСТІ
ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРИНЦИПУ ФОРМАЛЬНОЇ ІСТИНИ
У ВІТЧИЗНЯНОМУ ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ
Майже двадцять років триває в Україні судова реформа. В ході реформи зміни торкнулися усіх сфер господарського судочинства, включаючи його підвалини – завдання суду, систему та зміст принципів. Двадцять років – строк достатній для того, щоб відчути та оцінити результати перших її кроків.
Дійсно важко визначити, які з тих змін, що сталися в законодавстві про судоустрій та процесуальному законодавстві мають, найбільш революційний характер і які здійснили найбільший влив на стан правосуддя. Важко також встановити співвідношення позитиву та негативу, котрі привнесені кожною окремою з проведених змін. Втім загальний аналіз стану правосуддя в Україні [1, с.2; 2, с.28; 3, с.21] та досвід правозастосовної практики свідчать про те, що судова реформа не дала очікуваних результатів, а навіть навпаки.
Вже настав час об'єктивно оцінити вплив реалізації нововведень судової реформи на стан системи господарського правосуддя в Україні. При цьому починати необхідно із аналізу концепту реформи, який знайшов своє втілення у системі та змісті принципів судочинства. Найбільш пильну увагу слід приділити головному кроку реформи, який заклав підвалини нової філософії правосуддя – відмові від принципу об’єктивної істини та заміні його так званим «принципом формальної істини» або «змагальним процесом».
Свого часу у світі історично склалися дві системи цивільного процесу: змагальний процес у Великобританії, США, Канаді і ряді інших країн та слідчий процес в країнах континентальної Європи, включаючи СРСР. Основні відмінності між ними полягають у ролі закону та прецеденту та у ролі суду і сторін в процесі. Прецедент домінує в континентальній системі, Закон у системі змагального процесу. В змагальному процесі сторони завжди активні, суд пасивний, в слідчому, навпаки, – суд активний, а сторони відносно пасивні [4, с.31,32].
В СРСР довгий час проголошений принцип змагальності уживався із ідеєю активності суду, котра реалізувалась у принципі законності та принципі об’єктивної істини. На останньому етапі функціонування радянської моделі вирішення спорів у сфері господарювання відповідні принципи арбітражного процесу знаходили своє втілення у Законі СРСР «Про державний арбітраж в СРСР» від 29.11.1979р., та прийнятих на виконання та у відповідності із цим законом Положенні про Державний арбітраж при Раді міністрів СРСР та Правилах розгляду господарських спорів державними арбітражами, затв. Постановою Ради міністрів СРСР від 05.06.1980р.
На відміну від чинного ГПК України, котрий з 2001 року частину принципів господарського процесу прямо називає та визначає у своїх нормах (рівність перед законом і судом, змагальність, гласність та ін.), нормативні акти тих часів визначень принципів не містили. Втім, аналізуючи положення норм, які закріплювали радянську модель арбітражного вирішення господарських спорів, легко бачити ті заходи, за допомогою яких відбувалася реалізація цих принципів. Провідну роль відігравали принципи соціалістичної законності та об’єктивної істини, на реалізацію яких був спрямований увесь арсенал правових засобів суду та державного арбітражу[1].
Принцип об’єктивної істини в арбітражному процесі означав можливість осіб та органів, котрі вирішують господарські спори, шляхом застосування в ході розгляду справи передбачених законодавством правових заходів встановити факти та обставини, з яких випливають права та обов’язки сторін, їх дійсні правовідносини, факти, що свідчать про такі, що мали місце, правопорушення, відновити порушені права, забезпечити охорону законних інтересів, виявити причини правопорушень [8, с. 417].
На впровадження в реальність цієї можливості була спрямована уся побудова арбітражної діяльності і норм процесуального права. Названі вище Правила вирішення господарських спорів державними арбітражами були сформульовані таким чином, щоб забезпечити досягнення істини при розгляді справи в арбітражному засіданні і з’ясування причин правопорушень. На досягнення цієї мети були спрямовані зусилля як представників сторін, так і арбітражу.
Аналізуючи зміст Правил, можна назвати такі основні положення, які забезпечували реалізацію принципу об’єктивної істини. Це норма ч.2 ст.17, яка містила обов’язок сторін добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, взаємно проявляючи повагу до прав й охоронюваних законом інтересів іншої сторони, вживати заходів до всебічного, повного й об'єктивного дослідження всіх обставин справи; норма ч.1 ст. 39, згідно якої державний арбітраж оцінює усі докази за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, керуючись при цьому законодавством; норма ч.1 ст. 69, згідно якої головуючий в засіданні державний арбітр зобов’язаний визначити такий порядок ведення засідання, який забезпечує всебічне, повне й об'єктивне з'ясування всіх обставин справи.
Т.Є. Абова, крім названих вище, вказувала такі заходи, які також сприяли реалізації принципу об’єктивної істини в арбітражному процесі. Це правила ст.55 про форму та зміст позовної заяви, документи, що до неї додаються, направлення відповідачеві копій позовної заяви та доданих до неї матеріалів; ст.58 про відзив на позовну заяву. Також автор називала права арбітражу по усуненню недоліків сторін: право виходити за межі позовних вимог, якщо це потрібно для захисту загальнодержавних інтересів, а також прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ та організацій (ч.1ст.79); право арбітра витребовувати від підприємств, установ й організацій, у тому числі тих, які не є сторонами, документів, відомостей, висновків, необхідних для вирішення спору, а також знайомитись з такими матеріалами безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях, робити огляд і дослідження доказів у місці їх знаходження й робити інші дії, спрямовані на забезпечення правильного вирішення спору (ст. 66), залучати до участі у справі посадових осіб підприємств, установ й організацій, якщо їх пояснення необхідні для з'ясування істини в справі (ст. 25) та ін.[8, с.418].
Позиції науковців у сучасній вітчизняній науці господарського процесуального права з приводу наявності чи відсутності в господарському процесі принципу об’єктивної істини є суперечливими. В 2003 році Д.М. Притика називав принцип об’єктивної істини серед принципів судово-господарського процесу [9, 269]. Є.І. Харитонова в 2007 році також вказує на принцип об’єктивної істини в переліку принципів господарського процесу. Автор при цьому зазначає, що рішення суду є законним лише у разі, якщо у справі встановлена об’єктивна істина, і наголошує, що для досягнення цієї мети суду надані доволі широкі права. [10, с.33-34]. В.Е.Беляневич, коментуючи ст.43 ГПК України посилається на інформаційний лист Вищого господарського суду від 20.10.2006 №01-8/2351, в якому вказано, що суд не тільки вправі, а й повинен з’ясовувати усі обставини справи, що входять до предмета доказування в ній та мають значення для її розгляду, хоча б сторони та інші учасники судового процесу й не посилалися на відповідні обставини [11, с.384]. Інші представники вітчизняної науки господарського процесуального права принцип об’єктивної істини сьогодні не включають до переліку принципів господарського процесу, зауважуючи, що суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. [12, с.27-32; 13, с.11-14; 14.с. 23-40]. М.І. Тітов вже у 1992 році вказував, що покладені на арбітражний суд обов’язки сторін по наданню доказів своїх вимог та заперечень суперечать передбаченим законом «Про арбітражний суд» і АПК принципам рівноправності сторін, змагальності арбітражного процесу [15, с.160]. Л.М. Ніколенко формулює свою власну відмінну від названих вище точку зору, обґрунтовуючи, що сучасний господарський процес України слід характеризувати як змагально-слідчий стандарт доказування [16].
Наявність таких протилежних думок в науковій літературі стосовно існуючого стану речей в досліджуваному питанні є цілком зрозумілою. Ця суперечність є віддзеркаленням позиції законодавця у цій сфері. Було б дуже легко і просто, як би законодавець, запроваджуючи нову «змагальну» модель господарського судочинства, визначив в новому законі єдину систему принципів господарського процесу і їх зміст та привів у відповідність із нею усі процесуальні норми. Нажаль був використаний інший шлях. Нормативно не було задекларовано зміну засад господарського судочинства з принципу об’єктивної істини на принцип формальної істини. Натомість у законодавстві розпочався процес поступового крок за кроком вилучення процесуальних норм, які є втіленням принципу об’єктивної істини, з метою вихолощення повноважень суду до кондиції, притаманній принципу формальної істини.
 Перший етап відмови від принципу об’єктивної істини в господарському процесі був реалізований шляхом прийняття Закону України «Про арбітражний суд» від 04.06.1991р. та Арбітражного процесуального кодексу України від 06.11.1991р. В них арбітражний суд вже був визначений, саме як судовий орган, а не орган державного управління народним господарством, яким був державний арбітраж. Одночасно були вилучені норми, які забезпечували першочергову реалізацію та захист державного інтересу в господарських правовідносинах, що були похідними в т.ч. від принципу об’єктивної істини. Зміст Арбітражного процесуального кодексу України 1991 року практично повністю відтворював зміст вищеназваних Правил вирішення господарських спорів державними арбітражами. Проте, саме в частині досліджуваного питання процесуальна форма, визначена кодексом, зазнала окремих нововведень. Зокрема, з обов’язків арбітра було вилучено обов’язок по встановленню порядку ведення засідання, який спрямований на всебічне, повне й об'єктивне з'ясування всіх обставин справи (див. ч.1 ст. 69 правил та ст.74 АПК України).
Закріплення відмови від принципу об’єктивної істини відбулося на конституційному рівні, коли в 1996 році в ст.129 Конституції України цей принцип не був названий серед основних засад судочинства (законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом).
У 2001 році в ході так званої «малої судової реформи» одночасно з перетворенням Арбітражного процесуального кодексу України на Господарський процесуальний кодекс України з його змісту було вилучено окремі норми та доповнено нормами, спрямованими на утвердження концепції змагального процесу, зокрема, ст.4-3 (Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства).
В 2010 році під час останнього етапу судової реформи зі ст.38 ГПК України було вилучено обов’язок суду витребувати докази в разі, якщо подані сторонами докази виявилися недостатніми.
Разом з тим в чинній станом на сьогодні редакції ГПК України залишено цілий ряд норм, котрі традиційно вважаються похідними від принципу об'єктивної істини. До них зокрема відносяться положення ст.4-7, ч.6 ст. 22, ч.1 ст. 24, ч.1 ст.27, ст.30, ч.1 ст. 41, ч.ч. 3, 4 ст. 42, ст.43, п.3ч.1ст.63, ст.65, ст. 83 та багато інших. Існування цих норм продовжує залишати доволі широкі повноваження суду на прояв активності у з’ясуванні обставин справи: це і права по витребуванню доказів під час підготовки справи до розгляду, права по виклику посадових осіб, по залученню за власною ініціативою третіх осіб, другого відповідача, право призначення за власною ініціативою судової експертизи, право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству, право виходити за межі позовних вимог тощо. Одночасно продовжує залишатись і відповідальність суду за невикористання цих прав – п.1 ч.1 ст. 104 ГПК України (підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи).
Таким чином можна із впевненістю констатувати, що процес заміни в господарському процесі принципу об'єктивної істини принципом формальної істини, розпочатий в 90-х роках минулого сторіччя, носить перманентний характер і триває до цього часу. Результатом такої ситуації стало те, що всі двадцять років у вітчизняному господарському судочинстві одночасно співіснують дві протилежні по своїй суті процесуальні форми слідчий та змагальний процес.
Важко пояснити наявність такого тривалого перехідного періоду поміркованістю законотворця і його бажанням дати вітчизняним суб’єктам господарювання «сорокарічний» адаптаційний період. Нажаль не можна не погодитись із тими авторами, котрі вбачають в цьому недбалість законодавця [1, с.2; 17, с.26; 11, с.15]. Доводиться визнати, що така фрагментарна ретуш процесуального закону, яка полягає у частковому вилученні, частковому збереженні старих норм, похідних від принципу об’єктивної істини, із запровадженням нових таких, які суперечать ним норм-втілень принципу формальної істини, є наслідком відсутності цілісної концепції розвитку господарського процесу.
Крім помилок законодавця, причиною консервації в такій напівреформованій формі питання про зміну ідеології господарського процесу слід назвати також інерцію свідомості суддів. Останні виявилися не готові до відведеної ним пасивної ролі арбітра, що, як правило, лише спостерігає за розвитком спору між сторонами і «оцінює» доведеність позицій сторін та відтворює свої враження про результати такого спору в своєму ж рішенні [17, с.29; 18, с.76; 4, с.34]. Цілком логічно, що така інерція більшої мірою притаманна суддівському корпусу «старого гартування», менталітет якого сформувався за радянських часів. Судді цього покоління сьогодні переважно утворюють склад апеляційної та касаційної інстанцій. Таким чином, ці інстанції виявилися менш сприйнятливими до принципу формальної істини, ніж перша інстанція, котра складається переважно з «молодих» суддів, які, не маючи такої тенденційності, легше визнають принцип формальної істини. Втім, це загальні тренди. Крім них в конкретних справах свою роль відграє величезна кількість інших об’єктивних та суб’єктивних факторів, які обумовлюють вибір слідчої чи змагальної моделі процесу. Як результат ані суд, ані учасники судового процесу на початку вирішення господарського спору не в змозі передбачити, в межах якої процесуальної форми буде розглядатись конкретна судова справа на усіх стадіях її провадження і скільки разів ця процесуальна форма буде змінена з однієї на іншу.
Паралельне існування принципів формальної істини та об’єктивної істини знаходить своє відображення в актах правозастосування – судових рішеннях у конкретних справах. Цей фактор, поєднаний із тенденційністю менталітету суддів, є причиною порівняно значної кількості випадків скасування рішень суду першої, апеляційної інстанцій з підстав неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи. Так, в 2010 році кількість рішень місцевих господарських судів України, скасованих в апеляційному порядку на підставі п.1 ч.1 ст. 104 ГПК України, а по суті з причин недодержання вимог щодо встановлення об’єктивної істини, складає 1712 рішення з числа 10893 загальної кількості змінених та скасованих рішень, що становить 15,7 відсотка. По господарському суду Харківської області цей показник взагалі сягає 26,8 відсотка. Неправильне застосування норм процесуального права займає перше місце серед підстав для зміни або скасування судових рішень в касаційному порядку (73,6 відсотка або 4975 з 6756 скасованих, змінених рішень протягом 2010 року) [19]. Традиційне формулювання в цьому випадку – «неповне з’ясування судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, а отже, і порушення вимог ст.43 ГПК України щодо всебічного, повного та об’єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності керуючись законом»[2], іншими словами – порушення принципу об’єктивної істини.
В інтерпретаційних актах спостерігається така сама прикра картина. Відома усім постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення», прийнята ще в 1976 році, з успіхом проіснувала аж до 2009 року. Між тим ця постанова чітко визначала конститутивну роль принципу об’єктивної істини в судовому процесі: «обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні»[3]. Не так категорично, але все ж таки вказуючи на необхідність встановлення об’єктивної істини і до сьогодні визначає це питання Роз’яснення ВАСУ «Про судове рішення» від 10.12.1996р. №02-5/422. Разом з тим Пленум Верховного Суду України у п.14 Постанови «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21.12.1990р. №9 в редакції від 25.12.1992р. вказував, що суд пропонує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази, а в разі виникнення в цих осіб труднощів за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів. Таке формулювання функцій суду («пропонує», «сприяє») повністю відповідає засадам формальної істини, а не об’єктивної, для якої характерні інші формулювання («зобов’язаний витребувати», «повинен з’ясувати»).
В свою чергу відсутність єдиної позиції судового корпусу в питанні застосування принципу формальної чи об’єктивної істини тягне за собою таку ж невизначеність в цьому питанні усієї юридичної спільноти, перш за все тих, хто в силу професійних обов’язків постійно взаємодіє із судом. Суперечливий досвід реалізації судом принципів, то об’єктивної то формальної істини унеможливлює формування одноманітного підходу сторін до формування своїх процесуальних позицій у справі та в решті решт перешкоджає становленню уніфікованої практики вирішення господарських спорів.
В кінцевому підсумку страждають усі: держава, оскільки її правова система продовжує перебувати в хворобливому недореформованому стані; економіка, оскільки за описаних умов неможливим є достатньо обґрунтоване планування господарської діяльності; окремі суб’єкти господарювання, котрі безпосередньо на собі несуть тягар додаткових ризиків непередбачуваності судової практики; судді та судова система в цілому, адже за таких умов відбувається їх повна дискредитація.
Позбавлення суду активної функції у збиранні доказів та встановлення обов’язку по вирішенню спору на підставі лише доказів, наданих сторонами, призводить до того, що судове рішення часто не відповідає дійсним обставинам справи. Іноді відмінності між об’єктивною реальністю та формальною «істиною», встановленою за допомогою наданих сторонами доказів, є разючими. Зрозуміти причини винесення судом таких формально законних, але відірваних від життя і тому часто несправедливих рішень, може лише вузьке коло спеціалістів. Решта суспільства, відчуваючи цю проблему, бачить винним у ній лише суд, і за умови відповідної інформаційної підпитки, пояснює в один спосіб – корумпованістю судової влади.
За таких обставин вбачається правильним на даному етапі повернутися до того, з чого судова правова реформа повинна була бути розпочата – до концептуальної розробки цього питання. Атмосфера демократичної ейфорії початку 90-х минулого сторіччя, бажання сліпо наслідувати «кращі зарубіжні зразки», недостатність досвіду правотворчої діяльності, відсутність досвіду господарювання в умовах ринкової економіки та багато інших об’єктивних та суб’єктивних причин не дали змоги реалізувати цей найважливіший етап своєчасно та належним чином.
Отже, настав час зробити це зараз. Для цього слід визначитись перш за все із метою та завданнями господарського судочинства в сучасних економічних умовах. Необхідно обрати одну з двох моделей судового процесу: або слідчий, або змагальний процес. Після цього у відповідності із обраною ідеологією та у відповідності із чітко сформульованими завданнями суду необхідно вибудувати систему принципів судочинства, зокрема, судочинства в галузі господарювання, потім переходити до втілення цих принципів у нормах нового процесуального закону.
Але перш за все необхідно усвідомити, що нічого у світі не відбувається само по собі. У кожного наслідку є причина. У хаосу в який укинуто вітчизняну судову систему за допомогою судової (читай антисудової) реформи, також. У парадоксі того, що Україна з її потужним природнім, промисловим, науковим, геополітичним та ін. потенціалом опинилась на задвірках сучасного економічного світу, так само. І не останню роль в цьому зіграв запроваджений у господарський процес механізм напівформальної-напівоб’єктивної істини, який так легко і так ефективно гальмує розвиток вітчизняної економіки. Отже, щоб уникнути цієї помилки в майбутньому і обрати правильну модель судочинства шукай QUI PRODEST.
список джерел:
1.      Осетниський І.Й. Сучасні проблеми реформування системи правосуддя у контексті адаптації до європейських стандартів//Право України. – 2008. – № 4. – С.4-13.
2.      Дослідження корупції у судовій системі україни: суди загальної юрисдикції та апеляційні суди. Дослідницька компанія "InMind", липень 2008// http://www.dialog.lviv.ua/rirc/doslidzhennia.html.
3.      Корупція в судовій системі України: думки і погляди населення України. Київський Міжнародний Інститут Соціології, жовтень 2007// http://www.dialog.lviv.ua/rirc/doslidzhennia.html.
4.      Решетникова И.В., Ярков В.В. Гражданское право и гражданский процесс в совеменной Росии – М.:Норма, 1999. – 312с.
5.      Гурвич М.А. К вопросу о предмете науки советского гражданского процессуального права // Учен. Записки ВИЮН. Вып.4. – М., 1955. – С.52-53.
6.      Побирченко И.Г. Хозяйственные споры и формы их разрешения. Автореферат на соискание ученой степени доктора юридических наук. Харьков, 1971/Академик И.Г. Побирченко. Воспоминания, документы, размышления. – К.:Торгово-промышленная палат Украины. – 2003. – 431с.
7.      Хозяйственное право и государственный арбитраж. Сборник статей по материалам симпозиума в соответствии с планом научно-организационных мероприятий многосторонней проблемной комиссии «Мировая социалистическая система». Ред. коллегия: Абова Т.Е., Лаптев В.В., Малеин Н.С. – М.: Институт государства и права АН СССР, 1983. – 147с.
8.      Абова Т.Е. Арбитражный процесс в СССР (понятие, основные принципы). Абова Т.Е. Избранные труды. Гражданский и арбитражный процесс. Гражданское и хозяйственное право. – М.: Статут, 2007. – 1134с.
9.      Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2003.—328с.
10. Харитонова Е.И. Хозяйственное процессуальное право Украины: Учебник/Харитонов Е.О., Харитонова Е.И., Коссак В.М. и др. под ред. д.ю.н. профессора Е.И. Харитоновой. – Х.: Одиссей, 2007. – 440с.
11. Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України: (із змінами і допов. Станом на 1 серпня 2007р.): Наук.-практ.комент. – Видання друге. – К.: Юстініан, 2008. – 872с.
12. Васильєв С.В. Господарський процес України: Підручник. – Харків: Еспада, – 2010. – 288с.
13. Костюк В.Л. Господарське процесуальне право України: навч. посіб./В.Л. Костюк, К.М. Біда, В.В. Бонтлаб [та ін..]; за загальною редакцією В.Л. Кстюка. – К.: Ін Юре, – 223с.
14. Васильєв С.В. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учебное пособие. – Харьков: Эспада, 2002. –368с.
15. Тітов М.І. Деякі питання практики застосування арбітражно-процесуального законодавства України/ Тітов.М.І. Роздуми, пошуки, сподівання (з власного архіву голови суду). – Харків: Ксилон, 2001. – 368с.
16. Ніколенко Л.М. Доказування в господарському судочинстві. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня к.ю.н. за спеціальністю 12.00.04 – Господарське право; господарсько-процесуальне право. – Донецьк. – 2004.//http://dysertaciya.org.ua/disertaciya_1_586.html.
17. Фурса С.Я. Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко О.І. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. – 448с.
18. Брынцев В.Д. Судебные реформы в странах СНГ: сб. научн. ст./сост. Л.Л. Зайцева, ИВ. Кучвальская; научн ред.. Л.Л. Зайцева. – Мн.: Тесей, 2005. – 168с.
19. Статистичний бюллетень ВГСУ за 2010 рік // Аналітично-статистичний відділ ВГСУ.
20. Постанова ВГСУ від 20.09.2010р. у справі №56/101-09 // http://www.reyestr.court.gov.ua/
 
 
 
 


[1] Таке особливе значення цих принципів пояснюється тим, що взагалі вся філософія вирішення конфліктів у радянському суспільстві була підкорена ідеї першочергового забезпечення реалізації державного інтересу, а вже потім інтересів сторін. Так, М.А. Гурвич ще в 1955 році писав, що суд, здійснюючи правосуддя, виконує свій обов’язок перед державою, а не перед сторонами [5, С.8-9]. Вирішення господарських спорів державним арбітражем взагалі являло собою функцію господарського управління, а арбітраж в системі державних органів був визначений функціональним органом господарського управління економіки державою. Див. детальніше [6, С.164; 7]
[2] Див. наприклад, Постанову ВГСУ від 20.09.2010р. у справі №56/101-09 [20].
[3] На відміну від цього Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009р. №14, яка прийшла на зміну названій вище, вже чітко закріплює принцип формальної істини в цивільному процесі: «Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи».