flag Судова влада України

Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Іван ЖИГАЛКІН, суддя-спікер Господарського суду Харківської області поділився думками для "Закон і Бізнес"

27 березня 2024, 11:10

Закон і Бізнес

На фундаменті розмитості критеріїв

Іван Жигалкін, суддя-спікер Господарського суду Харківської області, д.ю.н.

Іван Жигалкін, суддя-спікер Господарського суду Харківської області, д.ю.н.

 

Диференціація «немайнового» і «майнового» спорів у справах про банкрутство (неплатоспроможність)

26.03.2024 15:04
ІВАН ЖИГАЛКІН, суддя-спікер Господарського суду Харківської області, д.ю.н.
 

Розмежування немайнових і майнових спорів є однією з базових диференціацій господарського процесуального і цивільного процесуального галузей права. Водночас, незважаючи на, здавалося б, концептуальний характер відповідного поділу, законодавець використовує не весь його потенціал.


Постановка проблеми

Можна сказати, що розмежування немайнових і майнових спорів — це певною

мірою одна із «цеглин» побудови процесуальної форми як визначеного законом порядку судочинства у цілому, а також порядку вчинення окремих процесуальних дій і прийняття рішень [1, с.44] або ж, як її ще характеризують — послідовності процесуальної поведінки суду, а також учасників судового процесу, і порядку оформлення та фіксації відповідної поведінки [2, с.32].

Водночас, незважаючи на, здавалося б, концептуальний характер відповідного поділу, законодавець використовує не весь його потенціал у ході регулювання господарських процесуальних і цивільних процесуальних відносин.

Ми можемо побачити практичне втілення окресленої диференціації у межах, наприклад, групування ставок судового збору. Розгляд майнових спорів, як правило, обкладається вищими (але завжди не нижчими) ставками за розгляд немайнових (див. ст.4 Закону

України «Про судовий збір» [3, ст.4]). Однак, у положеннях Господарського і Цивільного процесуальних кодексів ця диференціація не отримує широкого розкриття. Законодавець певною мірою уникає її використання на користь більш конкретних конструкцій.

Наприклад, пунктом першим ч.1 ст.22 Господарського процесуального кодексу визначається неможливість передачі на вирішення третейського суду або міжнародного арбітражу, зокрема спорів про державну реєстрацію або облік прав на нерухоме майно, а також спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні договорів про публічні закупівлі (з урахуванням особливостей, визначених іншими положеннями Кодексу) [4, ст.22]. Також, наприклад, ч.1 ст.30 Цивільного процесуального кодексу встановлюється правило виключної підсудності згідно з яким позови, які виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням

майна або основної його частини [5, ст.30].

Це лише декілька з багатьох можливих прикладів на підтвердження відповідного висновку. Неможна не звернути увагу на те, що у наведених положеннях законодавець не оперує термінами «немайновий» і «майновий», а застосовує альтернативний підхід, наводячи конкретні види позовів за характером об’єкта відносно прав на який заявляються позовні вимоги. Встановити чітко чи мають ці позови і відповідні спори майновий або немайновий характер неможливо до тих пір поки обставини, з якими вони пов’язані, не стануть предметом процесуально-матеріального аналізу з боку суду.

Водночас диференціація немайнових і майнових спорів є «процесуальним відображенням» матеріально-правового поділу відносин на немайнові і майнові якому вона, власне, кореспондує і на якій будується. Адже хоча процесуальні правовідносини

мають відносно самостійний характер, неможна заперечувати той факт, що з телеологічної точки зору вони мають яскраво виражені інструментальні властивості. Їх метою виступає вирішення (розв’язання) матеріально-правового питання, яке, власне і є «судовою справою» у сутнісному розумінні. Тому піднята проблема диференціації має комплексний матеріально-процесуальний характер. При цьому його матеріальна складова у силу зазначених вище обставин є «ключем» до вирішення саме процесуальної.

До недавнього часу, диференціація немайнових і майнових відносин, а також немайнових і майнових спорів не складала принципового проблемного характеру. Можна навіть з високою мірою обґрунтованості стверджувати, що відповідний відносно грубий і нечіткий поділ у цілому задовольняв законодавця, суб’єктів правозастосування, у тому числі суди, а також академічну спільноту, у зв’язку з чим певною мірою набув

характеру юридичного догмату. Проте, як це дуже часто буває відносно правових положень, у певний історичний момент внаслідок накопичення «критичної маси» передумов для їх перегляду, яку можуть складати дотичні до певної проблеми наукові пошуки, або навіть нормативне положення, що стимулює поглиблення розгляду відповідного «догмату», зміст останнього перестає задовольняти вимоги академічної спільноти (у зв’язку з виявленням неповноти, нечіткості, недовершеності чи необґрунтованості) та (або) вимоги практики (оскільки не здатен запропонувати чіткі відповіді на питання конкретних правових ситуацій). При цьому положеннями для ревізії яких накопичилися умови можуть бути як доктринальні висновки, так і приписи чинного законодавства. Водночас відповідний перегляд може відбуватися як на рівні практики, так і на рівні наукових досліджень, проте у будь-якому разі він демонструє слабкі сторони критично осмислюваних тверджень й

підкреслює необхідність їх наукового та (або) нормативно-правового вдосконалення.

Відповідну френзировку свого часу пройшли, зокрема законодавчі положення стосовно місця державної реєстрації прав у юридичних механізмах набуття, переходу та припинення останніх; наукові положення про види юридичних складів; положення про відповідальність засновників (учасників), а також членів виконавчого органу господарського товариства за зобов’язаннями товариства (концепція «підняття корпоративної увалі») та ін.

Одним з положень, які підлягають відповідному переосмисленню та ревізії сьогодні, власне виступає питання диференціації немайнових і майнових спорів, а тому і питання диференціації немайнових та майнових відносин, яке лежить в його основі.

Вже відносно тривалий час у юридичній літературі (переважно цивілістичній) можна

зустріти окремі тези, які так чи інакше створюють підґрунтя для ґрунтовного перегляду аналізованого поділу. Йдеться, наприклад, про критерії розмежування немайнових та майнових відносин та власне про розуміння категорії «майно». З відповідними проблемами зіштовхнулись також і суди у ході практики правозастосування (ці аспекти піднятого питання стануть предметом більш ретельного аналізу далі).

Однак, важливим нормативно-правовим каталізатором ревізії піднятої проблеми виступили положення Кодексу з процедур банкрутства. Довгоочікуваний нормативно-правовий акт вирішив багато питань конкурсних відносин але поряд із цим водночас актуалізував і деякі проблеми, у тому числі проблему диференціації немайнових і майнових спорів. Впроваджуючи концепцію концентрації спорів на рівні положень КзПБ, законодавець використав прийоми

нормопроектувальної техніки, застосування яких уникав при складанні діючих процесуальних кодексів. Увівши в текст КзПБ термінологічне словосполучення «майновий спір» у тому числі як основу для визначення підсудності справ і розмежування окремого самостійного і концентрованого порядку їх розгляду, не запропонувавши при цьому вирішення питання критерію диференціації «майнових» і «немайнових» спорів, він фактично «імпортував» проблеми відповідного поділу у таку важливу сферу відносин, як відносини, що складаються з приводу відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом чим актуалізував відповідну проблему і водночас вніс у відповідну сферу відносин елемент юридичної невизначеності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблеми розмежування немайнових та майнових відносин, немайнових та майнових спорів, а також пов’язані з ними проблеми

відносин з відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом розглядалися такими вченими правниками як О.В. Безух, Я.О. Берназюк, Т.Й. Білоус, Н.Ю. Голубєва, Л.І. Грабован, П.Д. Гуйван, В.В. Дутка, А.В. Коструба, Т.М. Лежнєва, В.Я. Погребняк, А.В. Подоляк, Т.С. Подорожна, Р.Б. Поляков, С.І. Райчева, В.С. Рурак, М.М. Сібільов, К.В. Смолов, О.А. Туркот, В.О. Усатий, А.Р. Чанишева, С.В. Черноп’ятов, С.І. Шимон, О.Р. Шишка, Д.М. Ясинок та ін.

Окремі аспекти піднятої проблеми розглядалися раніше і нами [див.: 6 та 7]. Проте у межах цього дослідження ми би хотіли запропонувати більш комплексне і водночас структуроване її бачення.

Постановка завдання

Мета статті полягає у визначенні проблемних аспектів диференціації немайнових і майнових спорів у контексті розгляду справ за позовами проти боржника, стосовно якого

порушено справу про банкрутство (неплатоспроможність), а також їх впливу на здійснення правосуддя, забезпечення формування усталеної судової практики з цього приводу, й окресленні можливих шляхів мінімізації зловживань з боку сторін та учасників справи про банкрутство (неплатоспроможність) з метою притягнення суддів до безпідставної дисциплінарної відповідальності внаслідок омонімічної практики вищої судової інстанції.

1. Сутність концепції концентрації спорів

Одним з важливих актуальних надбань конкурсного права є концепція «концентрації спорів», як зосередження розгляду справ за позовами до боржника щодо якого відкрито справу про банкрутство (неплатоспроможність), судом, який розглядає таку справу.

З цього приводу вважаємо за необхідне

зробити сутнісне уточнення, що у даному випадку термінологічне словосполучення «концентрація спорів» обумовлюється лише розумінням спору як судової справи або ж формальним підходом до розуміння спору як юридично ініційованої процедури розгляду позову до боржника, подача якого, як правило, проте не завжди (що може бути встановлено безпосередньо у ході розгляду позовної заяви), пов’язується з існуванням спору між відповідними суб’єктами. У зв’язку з цим у даному випадку із сутнісної точки виправданим для позначення відповідної концепції є термінологічне словосполучення «концентрація позовів». Адже, по-перше, у ході розгляду справи може виявитися, що фактично спору не існує, а, по-друге, спір, при його сутнісному осмисленні не має локалізації. По суті це юридичний конфлікт, який існує між певними особами, незалежно від місця і обставин його виникнення, у зв’язку з чим не характеризується географічною прив’язкою, хіба що місцем

його виникнення.

У цілому слід зазначити, що концепція концентрації певною мірою є результатом закономірного розвитку законодавства, що регулює конкурсні відносини. При цьому законодавчі варіації концентрації можуть бути різними і у цілому вона може бути повною або частковою. При повній концентрації суд, який розглядає справу про банкрутство (неплатоспроможність), уповноважується на розгляд абсолютно усіх позовів до боржника, щодо якого порушено відповідну справу, а при частковій – лише деяких.

В Україні нормативні положення конкурсного законодавства почали еволюціонувати починаючи з 1992 року, тобто з моменту вступу у силу першої редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [8], і навіть набрання у 2019 році чинності Кодексом з процедур банкрутства [9] не зупинив цей процес.

Ураховуючи відносно високий темп і якісний рівень майнового обороту, а також динаміку факторів впливу на економічну стабільність у державі, у ході практики застосування відповідних законодавчих положень власне і «викристалізувалися» окремі концепції, пов’язані з проблемами відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, однією з яких стала ідея концентрації.

При цьому, як зазначає С.І. Райчева, на ранніх етапах зосередження усіх майнових спорів у полі зору одного судді спрямовувалося на уникнення конфлікту між позовним та конкурсним процесами. Проте сьогодні ідея, що визначає призначення провадження у справі про банкрутство, полягає у переході від визнання та задоволення індивідуальних вимог кредиторів у сторону задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника [10]. Це дає привід вважати, що відповідна ідея також

детермінує і мету концепції концентрації як важливого елемента відповідного виду справ.

Специфікою сфери правовідносин, що складаються у зв’язку з процедурою банкрутства (неплатоспроможності) боржника, виступає, як зазначає В.В. Дутка, те, що у даному випадку фактично йдеться про «процес у процесі», адже на відповідні справи поширюються не лише загальні положення господарського процесуального права, проте також і свої особливі правила розгляду [11, с.176]. Своєю чергою концентрація спорів призводить до умовного розмежування у межах пулу концентрованих справ власне справи про банкрутство, а також «відокремлених справ» [12, с 187] за позовами до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство (неплатоспроможність), які деякі дослідники, у тому числі В.В. Дутка, називають справами, «породженими» основою справою про банкрутство [11, с.177]. Хоча стверджувати про «породженість»

відокремлених справ справою про банкрутство (неплатоспроможність) можна лише умовно. Адже підстави для відповідних вимог могли існувати задовго до відкриття справи по банкрутство, сама подача позову може не пов’язуватися зі станом перебування боржника у процедурі банкрутства в якості її учасника, а позивач, при цьому, може і не знати про порушення відповідної справи стосовно боржника.

У зв’язку з цим диференціація власне справ про банкрутство (неплатоспроможність), а також справ відокремленого провадження між собою і при цьому їх умовне об’єднання у межах єдиного пулу справ, що підлягають розгляду судом, який розглядає справу про банкрутство (неплатоспроможність), власне і є проявом концентрації.

Поряд із цим, як показала практика, вітчизняний досвід реалізації концепції концентрації виявив її проблемні аспекти, одним з яких власне і став критерій

застосування концентрації. Існування проблем визнають і самі судді багато з яких є вченими у сфері права. Одним з прикладів цього виступає висновок Л.І. Грабован, з приводу того, що широка полеміка стосовно принципу концентрації спорів свідчить про те, що проблеми сфери банкрутства навряд чи будуть ефективно вирішені, якщо не відбудеться обґрунтування системних завдань провадження у цілому, а спроби їх вирішення і надалі обмежуватимуться «латанням дірок» законодавчого поля й постійною зміною судової практики [13].

Причиною піднятої нами проблеми є застосований законодавцем підхід до формування змісту ст.7 КзПБ, а також власне результат відповідної нормопроектувальної роботи.

2. Стаття 7 КзПБ і детермінація проблеми розмежування немайнових і майнових спорів при їх концентрації

Концепція концентрації безпосередньо реалізована у абзаці першому ч.2 ст.7 КзПБ. При цьому сучасна юридична наука на підставі дослідження і розробки юридичних технологій, у тому числі прийомів нормопроектувальної техніки, диференціює декілька моделей побудови визначень, які, вважаємо, одночасно є застосованими і до приписів, що містять критерії юридичної диференціації як більш масштабного відносно традиційного визначення логіко-мовного феномену, виконуючого при цьому ту саму функцію, що і визначення. Проте, якщо визначення розкриває зміст феномену у його ознаках, то критерій диференціації може групувати окремі явища та процеси як посередництвом систематизації власне самостійних завершених категорій, що позначають відповідні явища та процеси, так і посередництвом ознак, що дозволяють згрупувати відповідні явища та процеси в окремі блоки.

Відповідними прийомами є:

1) класифікаційний (класичний), що характеризується побудовою визначення через найближчий рід і видові ознаки;

2) описовий (казуїстичний) – розкриття змісту поняття через перелік окремих частин чи ознак;

3) переліковий (екстенсивний) — наведення переліку явищ, що охоплюються відповідною категорією;

 4) комбінований — розкриття поняття посередництвом абстрактної формули, а також переліку елементів її змісту [14, с. 43–45].

Водночас прийом, заснований законодавцем при проектуванні зазначеного вище положення КзПБ є занадто змішаним, щоб віднести його до якогось одного виду або комбінованих у традиційному розумінні підходів до побудови визначень, що, власне, і

викликало зауваження у наукової спільноти.

Ураховуючи можливі подальші видозміни аналізованого положення вважаємо за необхідне навести повний текст абзацу першого ч.2 ст.7 КзПБ задля пов’язування висновків, що формуються нами, з конкретною формою нормативного положення для створення можливості подальшої їх оцінки дослідниками і суб’єктами правозастосування з урахуванням умов, у яких вони формувалися.

Згідно із зазначеним нормативним положенням: «Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення

(витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника» [9, ст.7]. У 2023 році зазначене положення зазнало певних змін, а саме: після слова «банкрутство» було додано слово «неплатоспроможність», а перелік відповідних спорів доповнився «спорами про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику».

Одразу привертає до себе увагу, що законодавець поширив правило концентрації на майнові спори за участю боржника, проте усі інші наведені види спорів є чітко невизначеними у контексті диференціації спорів у цілому на немайнові та майнові, а тому цілком можуть мати варіативний характер в умовах практики. З цього приводу

Т.М. Лежнєва та С.В. Водоп’янов висловлюють позицію, що законодавець невірно використав синтаксичні засоби мови та подав відповідні категорії в якості однопорядкових синтаксичних одиниць [15, с.145]. Адже, дійсно, наприклад, «спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна» при буквальному і певною мірою спрощеному погляді можна вважати різновидом майнових спорів (хоча лише переважно за формальними лексичними ознаками), у зв’язку з чим виходить, що у даному положенні отримало закріплення одразу родова і видова категорії. Своєю чергою «спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником» можуть мати як майновий, так і немайновий характер. Проте взагалі досить складно віднести їх до певної групи, ураховуючи невизначеність критерію поділу немайнових і майнових відносин у цілому. Своєю чергою «спори щодо інших вимог до боржника» взагалі є настілки широкою категорією, що мимовільно піднімає

питання чи не означає це, що нею охоплено у тому числі і немайнові спори, тобто усі абсолютно спори.

Відповідний нормопроектувальний підхід породжує труднощі при застосуванні зазначеного положення. Базуючись від початку на нечіткій і неусталеній диференціації відносин на немайнові та майнові, він пропонує певну конкретизацію шляхом зазначення спорів за позовами до боржника, що підлягають розглядом судом, який розглядає справу про банкрутство, однак деякі з цих спорів, слід припустити, можуть мати відверто варіативний характер у зв’язку з чим в одним умовах бути немайновими, а в інших — майновими.

Як результат, зазначене положення не запропонувало чіткі критерії застосування правила концентрації у контексті конструкції «усі майнові спори», а інші види спорів, визначені ним, з високим ступенем ймовірності можуть охоплювати як майнові,

так і немайнові юридичні конфлікти за участю боржника. Крім того, у разі, якщо б законодавець прагнув поширити правило концентрації на усі — як майнові, так і немайнові спори, то, як зазначають Т.М. Лежнєва та С.В. Водоп’янов, для цього було б достатньо зазначити, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі [майнові та немайнові] спори [15, с.146].

При цьому дослідники у сфері права, у тому числі судді господарських судів, висловлюють думку, що до критеріїв визначення того, чи підлягає спір, стороною якого є боржник, розгляду у межах справи про банкрутство, виступає, зокрема умови вирішення спору. У зв’язку з цим висловлюють думку, що спір підлягає розгляду у межах відповідної справи, якщо він стосується питання формування активів боржника (майна, майнових прав) [13].

При цьому, наприклад, Т.М. Лежнєва та С.В. Водоп’янов за результатами застосування різних методів тлумачення законодавчих приписів прямо зазначають, що у ч.2 ст.7 КзПБ йдеться лише про майнові спори й у цілому концентрація має сенс лише у разі, якщо вона стосується майнових спорів [15, с.146].

Водночас, вважаємо, що наведені позиції непрямо підтверджуються й іншими положеннями КзПБ у системному аналізі з якими підлягає тлумаченню абзац перший ч.2 ст.7. Наприклад, абзацом другим ч.3 ст.41 КзПБ, зокрема визначається, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги крім випадків виконання рішень у немайнових спорів.

При цьому частиною п’ятою цієї ж статті, зокрема встановлюється, що дія мораторію не поширюється на вимоги поточних кредиторів

за виконавчими документами немайнового характеру [9, ст.41].

Схожі положення містяться у п.2 ч.2, а також п.3 ч.3 ст.121 [9, ст.121] відповідно.

При цьому, знову ж таки, зазначеними положеннями у понятійно-категоріальний апарат майнових відносин, а також конкурсного права у цілому вводиться термінологічна конструкція «виконавчі та інші документи, що містять майнові вимоги» без розкриття змісту термінологічного словосполучення «майнові вимоги».

У світлі проведеного аналізу неможна проігнорувати ту обставину, що вчені-правники, які у тому числі є суддями господарських судів, а також адвокатами і арбітражними керуючими також доходять висновку, що суд, який розглядає справу про банкрутство, повинен розглядати саме майнові спори за участю боржника [10; 11, с.177; 16, с.270]. Проблема полягає лише у

тому як розмежувати немайнові та майнові спори в умовах практики.

У цілому ж у світлі наведеного вище слід констатувати, що звернувшись до поділу спорів на немайнові і майнові як критерію визначення підсудності справ у межах розмежування концентрованого і самостійного їх розгляду, законодавець з одного боку вніс невизначеність відповідної диференціації у практику судового правозастосування, а з іншого — «відкрив ящик пандори», оскільки переніс глибоку і складну наукову дискусію щодо відповідного питання у практичну площину.

3. Законодавчий підхід до диференціації немайнових і майнових відносин

Як ми зазначали на початку дослідження, в основі розмежування немайнових і майнових спорів лежить розмежування немайнових і майнових відносин. Адже, по суті, спір є

юридичним конфліктом, який виникає в умовах перебування осіб у певних відносинах. У зв’язку з цим характер спору, як правило, визначається сутністю відповідних відносин і конкретизується у позовних вимогах (предметі спору). Тому для з’ясування характеру спору необхідно визначити умови його виникнення (правовідносини і окремі юридичні обставини, пов’язані з ними), характер позовних вимог і, вважаємо, не слід виключати характер наслідків, спричинюваних задоволенням таких вимог.

При цьому базовим елементом визначення характеру судового спору у контексті поділу судових спорів у цілому на немайнові і майнові, вважаємо, виступають правовідносини і їх елементи.

З точки зору методики дослідження піднятої проблеми вважаємо ефективним її аналіз на платформі дивергенції майнових відносин відносно немайнових. Адже, встановивши зміст характеристики «майновий» навіть в

умовах практики існує можливість віднесення усіх інших відносин і спорів до немайнових. Крім того, як ми встановили раніше, у  абзаці першому ч.2 ст.7 КзПБ вжито термінологічне словосполучення «майновий спір», що і визначає необхідність встановлення змісту безпосередньо цієї категорії для встановлення порядку застосування правила концентрації.

Основним актом, що регулює майнові відносини в Україні, виступає Цивільний кодекс, який у ст.1 чітко визначає в якості предмету свого регулювання особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини) [17, ст.1]. Термін «майновий» і похідні від нього лексичні одиниці вживаються в тексті Кодексу 235 разів. Проте, проблема полягає у тому, що термінологічна конструкція «майнові відносини» і її варіації вживаються у тексті ЦК України всього 4 рази. При цьому положення Кодексу не містять визначення майнових відносини, не встановлюють їх ознак або, принаймні,

будь-якої методики їх ідентифікації і відмежування від немайнових.

При цьому ст.190 ЦК України містить спробу розкриття змісту поняття «майно», зокрема як речі, сукупності речей, а також майнових прав та обов’язків [17, ст.190]. Проте самі положення Кодексу чітко не вказують на те, що майновими є відносини, що складаються з приводу майна. При цьому незрозумілим залишається і те, чи можна вважати відносини майновими, якщо вони складаються як з приводу майна, так і з приводу об’єктів, які не мають статусу майна. Поняття майнових прав також залишається відкритим.

Дещо далі у цьому питанні пішов Господарський кодекс, який в абзаці першому ч.1 ст.175 містить визначення майново-господарського зобов’язання як цивільно-правового зобов’язання, що виникає між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, у силу

яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку [18, ст.175].

Однак вбачається, що, по-перше, це стосується лише зобов’язань, тобто відносних правовідносин. У зв’язку з цим питання визначення у контексті господарського законодавства майново-господарських абсолютних відносин залишається відкритим. По-друге, за таких умов майнових характер відносин визначається через «господарську дію». Лише якщо розглядати її як різновид господарської діяльності у розумінні ст.3 ГК України [18, ст.3] можна припустити, що «майново-господарські зобов’язання» виникають з приводу діяльності чи дій, спрямованих на виготовлення та реалізацію продукцію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову

визначеність. Тобто наявність цінової визначеності об’єкта зобов’язань власне і виступає критерієм розмежування немайнових і майнових зобов’язань.

Формальний аспект піднятої проблеми, який полягає у способі встановлення вартості або встановлення факту, що певне благо має цінову визначеність, а також чи стосується цінова визначеність об’єкта правовідносин у цілому або ж у контексті конкретного спору, залишається за межами законодавчого підходу.

4. Доктринальний юридичний підхід до диференціації немайнових і майнових відносин

Предметом сучасних юридичних досліджень майнових відносин у цілому, а також, зокрема різних їх видів переважно у першу чергу виступають норми цивільного і господарського права (в залежності від того під яким кутом зору або у якому ракурсі

розглядається відповідна проблема). Це обумовлюється у першу чергу тим, що саме норми цивільного і господарського права регулюють у тому числі майнові відносини. Також відповідний підхід детермінується прикладною орієнтацією юридичних досліджень, які, у разі їх абстрагування від нормативних положень, можуть втрачати практичну цінність. Крім того, норми відповідних галузей права дуже часто уособлюють у собі результат еволюції у тому числі наукових юридичних поглядів на відповідну проблему у зв’язку з чим їх дослідження певною мірою забезпечує і наступництво наукових пошуків.

У світлі зазначених обставин вважаємо окреслену методику, в основу якої покладається аналіз нормативно-правового матеріалу, найбільш продуктивною для проведення нашого наукового дослідження, ураховуючи у тому числі його прикладну орієнтацію.

Важливий внесок у розвиток теорії майнових правовідносин, як зазначає С.І. Шимон, здійснили радянські цивілісти. При цьому спроби розгляду цієї проблеми базувалися в основному на визначенні співвідношення майнових, економічних та виробничих відносин. У сучасній же юридичній літературі, як констатує вчена, цьому питанню приділяється значно менше уваги, зокрема у зв’язку з тим, що зміст майнових відносин видається очевидним. Саме тому автори вітчизняних навчальних видань не розглядають поняття майнових відносин [19, с.132—133].

З цього приводу дозволимо собі висловити декілька тез.

Стосовно розробки теорії майнових правовідносин у радянський період необхідно зазначити, що основною обставиною, яка гальмувала її, виступила економічна парадигма держави. Монополія держави практично на усі засоби виробництва і основні

майнові блага виключала прикладну цінність глибоких наукових пошуків у відповідній сфері. При цьому дисципліна самого майнового обороту забезпечувалася не лише більш централізованим порівняно із сучасністю регулюванням відносин з приводу майнових благ й існуванням державних інструментів охорони і захисту праві їх учасників як, наприклад, органів захисту прав споживачів, проте також і самою інституційною машиною суб’єкти якої (фабрики, заводи, торговельні організації тощо), власне, і виступали основними учасниками обороту майнових благ. Значне обмеження приватної власності уповільнювало створення нових прогресивних конструкцій. У доказ цьому можна взяти хоча б Цивільний кодекс Української РСР 1963 року, який на момент припинення чинності містив 572 статті [20], а також сучасний ЦК України, який містить 1308 статей [17], що є прямим свідченням впливу приватної власності на рівень і якість правового

регулювання майнових відносин.

З приводу сучасного певною мірою ігнорування проблеми майнових відносин, то, як ми зазначали на початку дослідження, розмежування немайнових і майнових відносин набуває значення проблеми, як правило, коли законодавець використовує цей поділ у межах юридичних конструкцій, застосування яких в умовах практики призводить до юридичних наслідків. Адже саме тоді відчувається конкретні проблеми відсутності чіткості диференціації.

З методологічної точки зору визначення характеру правовідношення у контексті поділу урегульованих правом суспільних відносин на немайнові та майнові можливе лише посередництвом характеристик складових елементів відповідного правовідношення. Адже останнє являє собою систему компонентів (об’єкт, суб’єкт та зміст (суб’єктивні цивільні права та обов’язки)) і є результатом їх синергії, у зв’язку з чим

набуває визначеного характеру саме внаслідок особливих властивостей його складових частин. Ураховуючи те, що коло потенційних учасників як немайнових, так і майнових відносин є практично тотожним, детермінативними елементами характеру правовідношення можуть виступати об’єкт та зміст, а якщо бути більш точним — об’єкт та суб’єктивні цивільні права, адже останні, як правило, мають визначальне значення для характеру кореспондуючих їм обов’язків. Це підтверджується і тією обставиною, що саме порушення суб’єктивних прав, як правило, виступає підставою для виникнення юридичного спору, а тому і звернення до суду за їх захистом.

Однак, в умовах сьогодення застосування обох підходів зіштовхуються з певними труднощами.

4.1. Встановлення характеру правовідношення через його об’єкт

Визначення правовідношення в якості майнового через характер його об’єкта виступає найбільш широким підходом, який при цьому не ураховує те, що з приводу відповідних об’єктів можуть існувати і немайнові суб’єктивні права.

За такого підходу правовідносини вважаються майновими, якщо вони існують з приводу майна.

Наприклад, М.М. Сібільов визначає майнові відносини як такі, що виникають з приводу майна у широкому розумінні цього терміна, тобто із приводу речей, робіт, послуг, інших майнових благ [21, с.68]. Також О.А. Туркот та В.С. Рурак розглядають майнові відносини, зокрема як такі, що існують з приводу належності, використання чи переходу майна або інших майнових благ [22, с.94—95]. Своєю чергою згідно з позицією Р.В. Панькевича, майнові відносини є суспільними відносинами, що врегульовані нормами права і об’єктом яких є майно [23, с.24].

Таким чином, саме об’єкт правовідносин у формі майна, згідно з наведеними вище позиціями, є підставою для ідентифікації правовідносин як майнових. З цим підходом пов’язується дві проблеми.

Перша полягає у специфіці нормативно-правових положень ЦК України в частині визначення майна.

У контексті системного аналізу стст.177 та 190 ЦК України А.Р. Чанишева констатує, що роботи і послуги виводяться положеннями ЦК України за межі поняття «майно», хоча норми зобов’язального права прямо свідчать про те, що ЦК України регулює відносини з приводу цих благ [24, с.13]. Тобто у даному випадку йдеться про те, що ст.190 ЦК України в якості майна визнаються речі, а також майнові права у той час як у ст.177 ЦК України поняття майнові права з одного боку і роботи та послуги — з іншого визнаються різними об’єктами. У зв’язку з цим роботи та послуги не відносяться ані до речей, ані до майнових

прав. Подібна проблема постає і з приводу інформації, яку складно розглядати в якості речі, навіть якщо речовий носій і виступає способом фіксації відомостей.

Вбачається, що у даному випадку все ж таки допущена неточність при проектуванні відповідного положення. Хоча «буква закону» є досить однозначною у цій ситуації.

Другою проблемою є те, що такий підхід є занадто «грубим». Він не ураховує характер структурних зв’язків між об’єктом правовідношення, а також суб’єктивними правами стосовно нього і потенційною можливістю існування у межах правовідносин суб’єктивних прав як майнового, так і немайнового характеру. Наприклад, відносини спільної власності на річ, ураховуючи віднесення останньої до майна, слід вважати майновими. Водночас співвласникам відносно один одного належать переважні права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст.362 ЦК

України) [17, ст.362], які, як обґрунтовано зазначає С.І. Шимон, є немайновими за змістом правами, які опосередковують набуття майнових прав [19, с.135]. Звідси постає проблема до яких відносин слід віднести відносини спільної власності.

Подібним прикладом також є корпоративні відносини. Вчені погоджуються про існування як немайнової, так і майнової складових у відповідних відносинах, однак, як зазначає В.Г. Жорнокуй, актуальними залишаються дискусії з приводу того, чи визначає немайновий компонент відповідних відносин неможливість їх розгляду як виключно майнових [25, с.96].

Якщо заглибитись у структуру правовідношення ще глибше, то стає зрозумілим, що деякі правовідносини можуть мати два об’єкта, зокрема якщо йдеться про купівлю-продаж, міну, оплатне виконання робіт чи оплатне надання послуг.

Цікавою у світлі зазначеного є конструкція цивільного зобов’язання купівлі-продажу права на одностороннє розірвання договору (ст.6581 ЦК України) [17, ст.6581]. У такій ситуації гроші, які передаються покупцем продавцю є майном, проте чи можна віднести право на розірвання договору до майнових прав ураховуючи те, що воно не пов’язано з майном у розумінні останнього у контексті ст.190 ЦК України.

Не забезпечує вирішення піднятої проблеми і підхід, за яким майнові відносини розглядаються як такі, що спрямовані на встановлення, регулювання та погашення боргу [26, с.69]. Адже, по-перше, це виключає розгляд речових абсолютних правовідносин в якості майнових, а, по-друге, як зазначає Н.Ю. Голубєва, у тексті ЦК України законодавець вживає термін «борг» у різних значеннях, а саме у розумінні обов’язку (стст.44, 124, 191, 520 та ін.); зобов’язання у цілому (стст.124, 141, 1023 та ін.); певної суми грошових коштів

(стст.625, 966, 1084 та ін.); боргового документа (стст.18 та 545) [27, с.56—60].

Тому підхід, за яким визначення правовідношення здійснюється через категорію «борг» підхід невиправдано поширюватиме розуміння майнових відносин практично на усі зобов’язальні відносини незалежно від їх об’єкта та суб’єктивних прав, що входять до його змісту.

Окреслені проблеми спонукають вчених до конкретизації «об’єктового підходу» яка, власне, отримує розвиток у контексті його розгляду «у зв’язці» із суб’єктивними правами.

4.2. Встановлення характеру правовідношення через суб’єктивні права, що входять до його змісту

Цей підхід орієнтований на визначення правовідношення як майнового шляхом визначення майнового характеру його об’єкта, а також суб’єктивних прав стосовно нього.

Саме тому деякі дослідники дуже часто ототожнюють майнові відносини та майнові права [22, с.93; 28, с.61].

Проте він також не позбавляється вразливих місць попереднього підходу у контексті конструкції самого правовідношення. Інакше кажучи, концептуально зв’язування об’єкта і суб’єктивного права має відмежувати майнові права від немайнових, а тому і визначити характер самого правовідношення. Проте у такому разі неодмінно постає проблема з приводу того, які саме права слід вважати «майновими», а які «немайновими» і як характеризувати правовідношення, якщо до його складу входять як майнові, так і немайнові права. Адже, якщо об’єктом правовідношення виступає «майно», то суб’єктивні цивільні права, що входять до змісту правовідношення, так чи інакше будуть пов’язуватися з ним. Відмінності можна простежити лише у характері відповідного зв’язку. Зокрема, ця проблема стає

актуальною для відносин інтелектуальної власності та корпоративних відносин.

Спроби вирішення піднятої проблеми аналізованим шляхом у сучасних юридичних дослідженнях звелися до намагання введення додаткового критерію — «вартісного характеру» або «грошової оцінки» [19, с.135; 29, с.99]. У цьому ключі С.І. Шимон стверджує, що вартісного характеру майновим відносинам надає об’єкт з приводу якого вони виникають і які водночас становлять зміст правовідношення. При цьому вчена, як ми зазначали раніше, визнає диференціацію власне майнових прав, немайнових прав, які опосередковують виникнення майнових, а також немайнових прав, які ґрунтуються на майнових [19, с.135—136].

Проте він все одно не вирішує підняту проблему, адже з одного боку існує концептуальна можливість вартісної оцінки практично будь-якого блага, а з іншого боку, як зазначає Є.В. Гузь, навіть якщо говорити

про речі, то вони можуть не мати матеріальної цінності, проте мати «ідеальну» чи «абстрактну» цінність для власника [30, с.184]. З цього слідує питання чи повинно йтися при застосуванні цього критерію про певну «об’єктивну здатність блага» до вартісної або грошової оцінки або ж про суб’єктивну і телеологічну вартісну оцінку блага учасниками правовідношення чи третіми особами?

В якості прикладу можна навести таке «немайнове» право як право автора вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора в оригіналі і копіях твору і за будь-якого використання твору (п.1 ч.1 ст.11 Закону України «Про авторське право і суміжні права»), а також право автора на відтворення твору (п.1 ч.1 ст.12 зазначеного закону) [31, стст.11 та 12].

Перше віднесено законом до немайнових, а друге — до майнових прав автора. Вважаємо, що здійснення оцінки у грошовому

еквіваленті права вимагати зазначення імені автора в оригіналі і на копіях твору, як правило, не обумовлюється практичними обставинами. У той час як право відтворення твору можна оцінити з метою його оплатної передачі іншим особам. При цьому обидва права входять до складу абсолютного правовідношення авторства (з чого традиційно у межах цієї роботи постає проблема визначення природи цих відносин).

Проте, все ж таки, у разі порушення «немайнових» прав, як зазначає В.Г. Жорнокуй, настають майнові наслідки [25, с.95]. З цього слідує, що в якості «бази» визначення розміру завданої шкоди все ж таки береться «немайнове» право автора. Або ж притягнення порушника до майнової відповідальності виключається і обмежується відповідальністю немайновою.

Окреслене дає привід стверджувати про певною мірою все ж таки оцінку немайнового права у конкретних умовах його порушення, у

тому числі сторонами спору, наприклад, на стадії досудового вирішення спорів.

Більше того, при визначенні характеру суб’єктивного права не слід ототожнювати його характеристики, що можуть бути пов’язаними між собою, проте, все ж таки, являтимуть різні властивості. Йдеться у першу чергу про особистий і немайновий характер прав. Адже, як зазначає В.Г. Жорнокуй «особисте» ніяк не тотожне «немайновому» [25, с.95]. Продовжуючи логічний ряд слід констатувати, що і «немайнове» та «майнове» не тотожні «невідчужуваному». Це три хоча і пов’язані між собою, проте різні характеристики суб’єктивного права.

З цього приводу В.Я. Погребняк розглядає в якості однієї з властивостей суб’єктивного цивільного права його «відокремлюваність» (здатність бути відокремленим від носія) та «відчужуваність» (здатність відокремлюваних прав втрачати свою належність суб’єкту внаслідок вольових дій учасників цивільних

правовідносин). При цьому в якості відокремлюваних, проте невідчужуваних прав вчений наводить надра, які за законодавством України є виключною власністю Українського народу [32, с.93, 97, 102]. Звідси слідує, що право власності у цілому, за загальним правилом, є відокремлюваним від суб’єкта, проте у даному конкретному випадку воно має невідчужуваний характер. Законодавець «нерозривно прив’язав» його до конкретного суб’єкта — Українського народу.

Однак, наведене свідчить про те, що питання «особистісності» і «вартості» суб’єктивних прав дуже часто є лише умовною юридичною конструкцією, впровадженою законодавцем.

Повертаючись до права на одностороннє розірвання договору (ст.6581 ЦК України) і можливості його продажу [17, ст.6581] слід констатувати, що до поміщення відповідної статті у ЦК України це право вважалося у юридичній доктрині особистим і немайновим,

оскільки могло належати лише конкретному учаснику правовідношення, і при цьому його слід було вважати відчужуваним у специфічний спосіб, оскільки воно могло переходити до особи, яка входила у відповідне правовідношення в порядку правонаступництва замість суб’єкта такого права. Своєю чергою ст.6581 зробила це право майновим, адже дозволила його відчужувати, хоча при цьому обмежила сферу оборотоздатності такого права відносинами купівлі-продажу, а також коло осіб, яким воно може відчужуватися, однією особою — контрагентом за таким договором.

Але у зв’язку з цим постає питання: як це право стало предметом вартісної оцінки, якщо його зміст при цьому не змінився? Відповідь полягає у тому, що законодавець дозволив його відчужувати за плату. Проте з цього слідує, що потенційно це право можна було б оцінити і до наділення його характеристикою відчужуваності. З іншого боку, при здійсненні

такого права, проте не його оплатного відчуження, воно, вочевидь, вартісній оцінці не підлягає у зв’язку з відсутністю необхідності, зумовленої конкретною метою.

Це, своєю чергою означає, що проблема вартісного оцінювання суб’єктивного права може розв’язуватись не стільки посередництвом об’єкта такого права, скільки посередництвом його властивостей, конкретних умов здійснення оцінки, а також мети її здійснення. У зв’язку з цим відповідь на питання чи має конкретне суб’єктивне право майновий характер багато у чому залежить від того чи можемо ми оцінити його у вартісній формі і з якою метою проводиться така оцінка.

Зазначене особливо важливо у контексті процедури банкрутства і, зокрема принципу концентрації. Адже для того, щоб визначити чи є відповідний спір майновим, а тому і чи підлягає він концентрації, необхідно, безумовно, розуміти характеристики

відповідного права, але при цьому зважати на мету концентрації і провадження у справі про банкрутство. Орієнтир для розв’язання цього питання повинен міститися безпосередньо у законі у зв’язку з чим саме законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом повинно визначати що саме, як і з якою метою підлягає майновій оцінці.

Викладені вище положення, вважаємо, дають привід стверджувати, що проблема «майнового характеру» правовідношення є комплексною проблемою природи об’єкта правовідношення, конкретного суб’єктивного права стосовно такого об’єкта, а також цільової спрямованості актів поведінки учасників відповідних відносин або ж мети правової кваліфікації обставин правової реальності суб’єктами правозастосування.

Саме тому, як зазначає О.В. Безух, думка, що майнові відносини складаються з приводу майна є застарілою як мінімуму на років 100. І

саме тому вчений шукає спосіб розв’язання цієї проблеми у тому числі у контексті економічного, а не виключного майнового критерію [33, с.55].

У світлі викладеного вище, вважаємо, що сьогодні одного лише критерію майнової або грошової вартості об’єкта недостатньо для виявлення дивергентних ознак майнових відносин відносно немайнових, а тому і для розмежування відповідних спорів. Проблема полягає у варіативності причинно-наслідкових зв’язків між юридичним фактом і його наслідком. В якості узагальненого прикладу варто навести визнання судом правочину у формі договору недійсним.

Якщо йдеться про визнання недійсним, скажімо, попереднього договору купівлі-продажу, то у такому разі, за загальним правилом, існує висока ймовірність того, що відповідне судове рішення не спричинить майнових наслідків для сторін. У разі ж якщо сторони такого договору застосували види

забезпечення зобов’язань, наприклад, у формі завдатку, то визнання відповідного договору недійсним спричинятиме наслідок у формі необхідності повернення виконаного за відповідною домовленістю. Таким чином, один і той самий спір з приводу одного й того самого предмета в залежності від обставин може впливати на майновий стан учасників спорів або ж не спричинятиме такого впливу.

Формуючи окреслений висновок, ми поки що уникаємо наданню відповіді на питання чи можна визнавати майнові наслідки відповідного правочину такими, що настали і були скасовані, або ж такими, що не настали. Наводячи цей приклад ми лише демонструємо, що при настанні відповідної ситуації в умовах практики відбувається рух майнових благ. Водночас, наприклад, А.В. Коструба у контексті аналізу ст.216 ЦК України обґрунтовує висновок, що усі фактичні наслідки навіть нікчемних правочинів завжди супроводжуються

юридичними посередництвом їх визнання зазначеною нормою [34, с.211].

Це лише один з багатьох прикладів, який демонструє характер піднятої проблеми. З нього стає очевидним, що в умовах сьогодення розмежування немайнових і майнових відносин, а тому й немайнових та майнових спорів є проблемою не лише критерію поділу, проте також і проблемою методики його застосування, яка повинна ураховувати телеологію відповідних юридичних фактів або норм права, темпоральні особливості настання відповідних обставин правової реальності, а також умови у яких вони наступають. Застосування одного лише критерію майнової чи грошової вартості без конкретизуючи ознак і способу його застосування є неефективним.

5. Правозастосовний підхід до диференціації немайнових і майнових спорів

У світлі викладених вище нормативно-правових і наукових положень необхідно констатувати, що проблема розмежування немайнових і майнових відносин набуває зовсім інших обертів у світлі розмежування немайнових і майнових спорів. Адже, з одного боку в основі юридичних спорів лежить, як правило, реальна загроза порушення суб’єктивного права або власне його порушення. У зв’язку з цим позовні вимоги (предмет спору) пов’язуються з недопущенням порушення таких прав, припинення їх порушення або ліквідацією наслідків їх порушення. Тому з прагматичної точки зору господарського і цивільного процесів при вирішенні спору важливе місце займає, зокрема визначення характеру відповідного права, а не усього правовідношення, до змісту якого воно входить. Це означає, що за великим рахунком, суд не визначає характер відносин у межах яких виник спір, тобто чи є ці відносини немайновими або ж майновими. Однак, ця

обставина не спрощує процес визначення характеру права на захист якого позивач звертається до суду, а тому і характеру позову, як питання, що є похідним від попереднього.

Відповідні неоднозначності, неточності і суперечливості теорії майнових відносин і майнових прав отримали безпосереднє відображення і у судовій практиці у контексті розмежування немайнових та майнових спорів. Саме на долю судів у зв’язку з характером виконуваних ними функцій випала необхідність внесення ясності у відповідне питання, принаймні, на рівні практики судового правозастосування. При цьому для справедливості слід відмітити, що у світлі плюралізму навіть доктринальних підходів до вирішення цієї проблеми, з урахуванням того, що предметом аналізу вчених правників виступають ті самі нормативні положення, які досліджує суд, і при цьому для їх дослідження використовується практично то самий

гносеологічний інструментарій, дуже складно очікувати від суду «дива» щодо оперативного, комплексного і при цьому остаточного вирішення піднятої проблеми.

Підтвердженням цього занепокоєння є те, що до сьогодні вищою судовою інстанцією країни не здійснено чіткого розмежування категорій «майнові» та «немайнові» вимоги в процедурі банкрутства, не здійснено градацію віднесення тих чи інших вимог до майнових або немайнових, не вироблено чітких розмежувань позовних вимог які б надавали суду можливість однозначно поділяти їх на майнові та немайнові, не визначено категорії позовних вимог та спорів які можуть впливати на склад ліквідаційної маси боржника та на її збільшення чи зменшення, не визначено розмежування способів захисту боржника і кредитора на майнові та немайнові, не визначено порядку спільного (концентрованого) чи окремого розгляду корпоративних спорів за участі боржника і їх

впливу на ліквідаційну масу, не визначено критеріїв відмінностей майнового спору від майнової вимоги, не вироблено жодного підходу до дій суду якщо позовні вимоги в окремому провадженні поєднують у собі майнові та немайнові вимоги які можуть/не можуть впливати на склад ліквідаційної маси банкрута, не визначено дій суду з окремими позовними провадженнями з вимогами до боржника які поєднують у собі майнові та немайнові вимоги, відсутній механізм визначення вартісної оцінки акцесорного зобов’язання, відсутня відповідь на те, як розглядати правочини в розумінні ст.7 КзПБ які визнаються недійсними в окремому позовному провадженні — як юридичний факт, як правовідношення чи як документ та багато іншого.

Застосування судом усього діапазону методів наукового пізнання при розгляді відповідних справ не призвело до уніфікованого формування чітких й універсальних критеріїв

ідентифікації спору як майнового в умовах практики.

Відповідну судову практику Верховного Суду з піднятої проблеми ми відносно ретельно аналізували у попередніх наших дослідженнях [див.: 6; 7] і в тому числі демонстрували її фрагментарність, а подекуди і омонімічну непослідовність.

У межах цього матеріалу хочемо звернути увагу на методичний підхід, застосований Великою Палатою ВС при розгляді справи №916/585/18 (916/1051/20) (постанова від 15.06.2021), що безпосередньо пов’язана із застосуванням статті 7 КзПБ, який повинен виступити певною квінтесенцією способу вирішення проблеми ідентифікації майнових спорів при застосуванні зазначеного нормативного положення. Це рішення Суду вже ставало предметом нашого розгляду у тому числі у контексті раніше сформованих Верховним Судом висновків [7]. Факт розгляду відповідного питання ВП з урахуванням

окремих раніше сформованих ВС у ході розгляді різних судових справ висновків, а також зважаючи на неоднорідну практику застосування ст.7 КзПБ господарськими судами першої та апеляційної інстанцій, є безпосереднім свідченням того, що проблема визначення майнових спорів у світлі наведеного положення має значення «виключної правової проблеми», тобто питання, яке або не врегульоване нормами права, або ж урегульоване ним, проте неповно, нечітко чи суперечливо [35, с.144].

Наведемо основні висновки, викладені у зазначеному рішенні Суду, що відображають методику, пропоновану Великою Палатою вітчизняним судам для розв’язання піднятої проблеми, й одночасно окреслимо узгодження її компонентів з відповідними законодавчими і доктринальними положеннями, а також раніше сформованими ВС висновками.

1) Розгляд усіх майнових спорів, стороною в

яких є боржник, з дня введення в дію КзПБ має відбуватися господарським судом у межах справи про банкрутствояку такий суд розглядає (п.9.6) [36, п.9.6].

Цей висновок втілює результати аналізу положення, закріпленого у абзаці першому ч.2 ст.7 КзПБ. Водночас він гармонізує з висновками, яких дійшли вчені юристи, які досліджували це положення з урахуванням методологічної специфіки способу тлумачення нормативного матеріалу.

2) Визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може за умови своєчасного звернення реалізувати свої права й отримати задоволення своїх вимог (п.9.5) [36, п.9.5].

Це положення має телеологічний характер відносно принципу концентрації в частині

його поширення на майнові відносини. Тобто воно дає відповідь на питання яку саме мету переслідує концентрація майнових спорів. Водночас це положення слід визнати певною мірою обмеженим, оскільки фігура кредитора у ньому досить неконкретизована. Адже кредитором є як позивач, який є стороною справи про банкрутство (неплатоспроможність) чий позов було концентровано з іншими у суді, що розглядає відповідну справу, так і позивач, чий позов до боржника розглядається окремо у іншому самостійному провадженні. Слід припустити, що у даному випадку йдеться про «перехід від визнання та задоволення індивідуальних вимог кредиторів у сторону задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника» про що зазначає С.І. Райчева [10]. Звідси має слідувати, що йдеться переважно про захист прав кредиторів, чиї спори з боржником було концентровано. Адже захистити права інших кредиторів принцип концентрації якщо і

може, то лише у меншій мірі, аж допоки відповідні спори не будуть концентровані. При цьому очевидно, що за позовами, які розглядаються окремо і самостійно від справи про банкрутство (неплатоспроможність), права позивачів-кредиторів також можуть бути захищені судом.

У зв’язку з цим зміст зазначеного висновку Суду можна визначити лише шляхом розширювального тлумачення, адже сам Суд його не піддає його широкому розкриттю у тексті рішення.

3) Вирішуючи питання про необхідність розгляду спору, стороною якого є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, суди мають виходити не тільки з того, чи підлягають такі вимоги вартісній оцінці з урахуванням положень ст.163 ГПК, а також надати оцінку змісту заявлених вимог та порушеного права або інтересу, на захист якого такий позов подано (п.9.7) [36, п.9.7].

Цей висновок відображає методику кваліфікації спору як майнового, яка охоплює три основні компоненти (четвертий наводиться у п.9.11 постанови Суду і буде розглянутий нами далі). Хоча сам Суд при цьому уникає таких чітких і однозначних тверджень, обмежуючись використанням лексичної конструкції «вирішуючи питання про необхідність розгляду спору, стороною якого є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство». Лише у поєднанні з іншими положеннями і зверненням до змісту ст.7 КзПБ формується переконання, що йдеться про «майновий спір».

Першим виступає вартісна оцінка позовних вимог, тобто предмету спору, з урахуванням положень 163 ГПК. Цей критерій слід вважати факультативним, оскільки він не лише є формалізованим, проте у першу чергу процесуальним, а тому може не відображати

матеріально-правовий концепт майнових відносин. Адже, як слідує з інших критеріїв, які наводить ВП ВС, вони пов’язані саме з матеріально-правовими сторонами юридичного спору.

Про факультативний характер аналізованого критерію свідчить використана лексична конструкція «суди мають виходити не тільки з того, чи підлягають такі вимоги вартісній оцінці з урахуванням положень статті 163 ГПК». Тобто, «не тільки», означає, що цей критерії не є визначальним, хоча і здійснює базове орієнтування суб’єкта правозастосування у питанні характеру спору.

Крім того у цілому слід зазначити, що при буквальному розумінні ст.163 ГПК вартісній оцінці для встановлення ціни позову підлягають лише вимоги про стягнення коштів, про визнання права власності на майно або його витребування. У той же час, наприклад, позов про звернення стягнення на предмет іпотеки у такому випадку не

підлягатиме такій оцінці.

Другим критерієм виступає зміст заявлених вимог. Йдеться про предмет позову, зокрема те чого саме вимагає позивач. На жаль, Суд не розкриває повноцінно зміст цього критерію. Більше того, досить складно угледіти його самостійне значення. Адже, з одного боку цей критерій є продовженням раніше зазначеного. Саме зі змісту позовних вимог можна побачити наскільки вони пов’язані з «майном». З іншого боку позовні вимоги відображають цілеспрямування у зв’язку з чим їх досить складно оцінювати у відриві від наслідків задоволення.

Крім того, ураховуючи можливе розширювальне тлумачення терміну «майно», «майновий характер» може набути досить широке коло позовних вимог які, крім стягнення грошових коштів, визнання права власності на майно чи його витребування, також включатимуть усунення перешкод у володінні майном, визнання майнових прав за

зобов’язанням та ін. Адже усі вони так чи інакше пов’язуються з «майном» при розширювальному трактуванні останнього.

Цікавим у цьому сенсі є висновок, викладений у постанові Касаційного  господарського суду від 23.05.2018 у справі №915/742/17, згідно з яким позовні вимоги про розірвання договору оренди та повернення державного майна мають немайновий характер [37].

Третім критерієм є характер порушеного права або інтересу, на захист якого такий позов подано.

Він також не отримав розкриття у тексті аналізованого судового рішення. При цьому доктринальні аспекти проблеми ми розглянули раніше.

Права стосовно майна також можуть мати різний характер, адже одна справа, коли йдеться, наприклад, про стягнення заборгованості, інша — коли позивач вимагає повернення у боржника своєї речі, і зовсім

інша — коли позивач вимагає припинення дії, що порушує договір, наприклад, припинення використання майна не за призначенням.

Для прикладу слід взяти позов про розірвання договору купівлі-продажу права на одностороннє розірвання договору купівлі-продажу. У договірному зобов’язанні купівлі-продажу право на одностороннє розірвання договору виступає об’єктом і при цьому таким, що підлягає грошовій оцінці. Однак поза межами конструкції такого зобов’язання це право є елементом «змісту» правовідношення і при цьому переважно є немайновим у традиційному розумінні майна у контексті стст.177 та 190 ЦК України. З цього слідує і питання чи слід вважати спір стосовно нього у контексті договору купівлі-продажу майновим, якщо відповідач не заявляє вимогу про відшкодування вартості такого права, сплаченої на виконання договору його купівлі-продажу.

Більше того, наведена вище судова практика

Верховного Суду прямо стверджує про те, що такий спір є немайновим.

Крім того, наприклад, позов співвласника про переведення на нього прав і обов’язків за договором купівлі-продажу частки у праві спільної власності, укладеним іншим співвласником з третьою особою, спрямований на захист переважного права позивача на купівлю частки у праві спільної власності, проте власне таке переважне право у контексті юридичної доктрини розглядається як немайнове. Звідси слідує і питання чи слід відносини його до майнових спорів, які підлягають концентрації.

Також, вирішуючи питання чи має суб’єктивне право майновий характер і пов’язані з ним питання позовних вимог і юридичних наслідків судового рішення, необхідно приймати до увагу, що об’єктом судового захисту може виступати не лише право, проте і майновий інтерес. Наприклад, позов про визнання права власності за

набувальною давністю орієнтований на захист саме речового інтересу, оскільки формально на момент його подачі до суду права власності у заявника на відповідний об’єкт не існує, а тому не існує права як об’єкта захисту [38, с.98]. З іншого боку, якщо до суду звертається один зі співвласників нерухомої речі, який втратив свій правовстановлюючий документ на частку у праві спільної власності і у зв’язку з чим подає позов до іншого співвласника про визнання права власності на таку частку, то стає очевидним, що право власності у позивача на момент подачі позову існує, що може розглядатися як обставина, яка надає спору майнового характеру посередництвом майнового характеру права, яке підлягає захисту при його визначенні на основі характеру об’єкта у контексті стст.177 та 190 ЦК України.

4) Якщо наслідком задоволення вимоги, заявленої у справі, стороною якої є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про

банкрутство, може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника, таку справу слід розглядати у межах справи про банкрутство на підставі ст.7 КзПБ, а спір є майновим у розумінні положень КзПБ (п.9.11) [36, п. 9.11].

Зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника — це четвертий і завершальний критерій пропонованої Судом методики кваліфікації спору за участю боржника стосовно якого порушено справу про банкрутство.

Вбачається, що цей критерій повинен гармонізувати з раніше окресленою Судом метою концентрації, якою виступає, зокрема «захист прав кредитора». Тобто, розглядаючи майнові спори за участю боржника згідно з правилами концентрації, суд у тому залучається у процес визначення і розподілу ліквідаційної маси для того, щоб задовольнити вимоги усіх кредиторів. Проте цей важливий і навіть визначальний у

контексті телеології усієї концепції концентрації критерій не узгоджується з іншими висновками Верховного Суду.

Важливо закцентувати увагу, що у даному випадку йдеться про «зміну розміру або складу ліквідаційної маси».

У випадку з вимогами розірвання договору оренди та повернення державного майна, що визнані немайновими (постанова КГС від 23.05.2018 у справі №915/742/17) [37] це означатиме недоотримання у майбутньому визначених при укладенні договору орендних платежів. Однак, КГС все ж таки вважає цей позов немайновим.

Своєю чергою позов про розірвання договору, скажімо, купівлі-продажу транспортних засобів, за яким вони повинні бути передані боржником покупцю, змінить, принаймні, склад ліквідаційної маси до якого можуть входити або транспортні засоби або виручені за рахунок їх продажу кошти.

Також ВП ВС у постанові від 23.10.2019 у справі №752/4361/15 виклала висновок, що вимога про визнання інвестиційного договору недійсним у відповідних конкретних умовах не підлягає вартісній оцінці та є немайновою, а результати її розгляду не вплинуть на обсяг ліквідаційної маси товариства [39].

Крім того, слід ураховувати і те, що цей критерій пов’язується з поняттям «ліквідаційна маса», яке сьогодні розкривається ст.62 КзПБ. На рівні закону можуть передбачатись види майна, що до ліквідаційної маси не входять. Наприклад, на момент припинення дії Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» ч.4 ст.42 цього закону, зокрема передбачалося, що майно банкрута, яке є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує [8, ст.42]. Це означало, що спори

стосовно прав на таке майно, якими б не були позовні вимоги за ними і який би характер не мали відповідні права, на «розміру або склад ліквідаційної маси» не впливали.

У цілому вважаємо, що викладеними вище висновками ВП ВС здійснила певний крок у напрямку вирішення проблеми застосування ст.7 КзПБ. Проте, проблема у цілому залишилася невирішеною.

Не отримала вирішення базова проблема розуміння сутності «майна» розв’язання якої є ключем до комплексного вирішення проблеми «майнового характеру» об’єкта прав, суб’єктивних прав стосовно нього, позовних вимог, а також наслідків судового рішення для майнової сфери учасників спору.

Також, на жаль, у своїй постанові від 15.06.2021 у справі №916/585/18 (916/1051/20) ВП ВС не дала чіткої відповіді на питання ефекту відповідних ознак для кінцевої кваліфікації спору, тобто чи повинно

мати місце накопичення усіх їх для визначення спору майновим або лише деяких з відповідних характеристик.

Інша судова практика Верховного Суду розкриває це питання фрагментарно. У тій такі постанові ВП ВС від 23.10.2019 у справі №752/4361/15, що пов’язана з провадженням у справі про банкрутство, таким, що має немайновий характер визнано позовні вимоги (про розірвання договору), а також сформовано висновок, що результати її розгляду не вплинуть на обсяг ліквідаційної маси товариства [39], тобто надано характеристику лише вимогам і наслідкам їх задоволення.

У світлі викладених вище позицій ВС виходить, що, скажімо, спір за позовом про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним, за умови, що відповідна нерухомість згодом була передана боржником в іпотеку, не вважався майновим за характером позовних вимог і за наслідками,

якщо він розв’язувався згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

У цілому ж, ураховуючи характер піднятої проблеми, а також проаналізовані її нормативно-правові і доктринальні сторони, слід визнати пропоновану ВП ВС «методику» правового аналізу спору на предмет визначення його характеру (майнового чи немайнового) у контексті ст.7 КзПБ загальною і концептуальною, однак при цьому поки що орієнтованою.

Неможна стверджувати про повноцінний характер і завершеність такого підходу. Крім того, у контексті обсягу проблем, що повинні бути вирішені відповідним підходом, а також з урахуванням викладення ВП ВС відповідних «критеріїв» визначення майнового характеру спору складно стверджувати про пропозицію Судом «методики» вирішення проблеми. Це, скоріше, концепт методики і навіть не

платформа чи архітектура. Адже, по-перше, кожен із проаналізованих «критеріїв» повинен бути конкретизований більш чіткими характеристиками. Тобто це свого роду комплексний критерій, який охоплює сукупність ознак, які Судом не визначено взагалі. По-друге, потребує чіткого вирішення проблема «ефекту» кваліфікації, тобто чи достатньо для встановлення майнового характеру спору встановлення майнового характеру об’єкта правовідносин, прав стосовно нього, позовних вимог чи впливу рішення суду на ліквідаційну масу або ж необхідна чи можлива комбінація цих ознак.

Обґрунтованим у цілому є те, що відповідний підхід повинен охоплювати чотири основні послідовні питання, відповіді на які повинні привести до розв’язання проблеми у конкретних практичних умовах:

1) чи є об’єкт, за захистом суб’єктивних прав на який звертається особа, «майном»?

2) чи є суб’єктивне право, за захистом якого звертається особа, «майновим»?

3) чи мають позовні вимоги (предмет спору) «майновий характер»?

4) чи призведе результат розгляду справи до «майнового наслідку»?

Цю схему можна одночасно розглядати як пререквізит, так і постреквізит проблеми майнового спору. У сучасних умовах її застосування обмежується недосконалістю положень чинного законодавства, яке не дає чіткої відповіді на жодне із зазначених питань, оскільки не розкриває змісту такої базової для неї категорії як «майновий», не кажучи вже про прояв ознаки «майнового характеру» відносно суб’єктивного права, позовних вимог і акту судової влади.

Окреслена модель є орієнтиром для законодавця, заповнивши яку конкретним змістом посередництвом правових категорій і конструкцій він може запровадити чіткі

критерії правової кваліфікації судами при здійсненні правосуддя і у тому числі при застосуванні ст.7 КзПБ спору як майнового чи немайнового.

Однак, розв’язуючи цю проблему слід виходити із того, що з точки зору правозастосовної доцільності не обов’язково вирішувати усі чотири рівні питань. Ефективним може бути і застосування прийому нормопроектувальної техніки, який передбачатиме чіткість визначення майнового спору «для потреб положень КзПБ» або навіть однієї лише статті 7 КзПБ. Тобто законодавець може вдосконалити відповідне положення, вказавши, що «майновим у розумінні цієї статті спором є спір, який…». Також в якості обставини, що детермінує «майновий характер спору», може бути визначений лише одна чи одразу декілька з відповідних вимог, а саме характеристика об’єкта, права, позовних вимог чи наслідків їх задоволення судом.

6. Окремі процесуальні проблеми

Здійснення диференціації немайнових і майнових спорів пов’язується із проблемними процесуальними аспектами в умовах практики. При цьому йдеться не стільки про формування судами висновків стосовно відповідного розмежування (яке, як ми продемонстрували, має неоднозначний характер навіть в умовах практики вищих судових інстанцій), стільки про наслідки застосування відповідних неповних і неоднозначних положень судами.

Отримуючи позов, відповідачем за яким виступає боржник, щодо якого порушено справу про банкрутство (неплатоспроможність), суд зіштовхується з низкою процесуальних проблем. Вони починають виникати з вирішення питання про відкриття провадження. Зокрема постає питання з приводу розгляду заяви про забезпечення позову, адже в таких умовах, як правило, ще не зрозуміло чи має спір майновий характер. Звідси ж неясно чи

спричинятиме забезпечення позову майнові наслідки, ураховуючи характер позовних вимог. Проблеми виникають і у разі об’єднання в одному позові немайнових та майнових вимог, особливо ураховуючи те, що майновий характер останніх може не підтвердитись у ході більш детального розгляду справи.

Таким чином, отримавши позов, суд повинен не лише встановити наявність порушеної справи про банкрутство, проте також і визначити чи повинен він передавати відповідну справу на розгляд суду, який розглядає справу про банкрутство. Ураховуючи те, що одні і ті самі позовні вимоги, навіть маючи немайновий у розумінні ВС характер, можуть як впливати, так і не впливати на розмір або склад ліквідаційної маси, зокрема в залежності від правового режиму конкретних благ стосовно яких заявлено позов, вирішити ці питання без проведення попереднього судового засіданні

просто неможливо. Однак необхідно зважати і на те, що позивачем при цьому може бути подана заява про забезпечення позову. Як наслідок суд зіштовхується з необхідністю оперативного вирішення вкрай складного питання (яке наразі не вирішено навіть ВП ВС) за відсутності чітких критеріїв (по суті інструментів) визначення характеру відповідного спору, яке ускладнюється додатковими обставинами, наприклад, у формі необхідності розгляду заяви про забезпечення позову, і при цьому обмежується процесуальною формою.

За таких умов дуже часто постає вибір між тим, щоб вжити додаткових заходів для забезпечення прав та інтересів учасників спору, які матимуть тимчасовий характер, і при цьому спробувати дати відповіді на ключі питання під час попереднього засідання, щоб достеменно встановити підсудність справи, або ж одразу передати справу на розгляд суду, який розглядає справу про банкрутство,

ризикуючи порушити тим самим підсудність у разі, якщо виявиться, що цей спір все ж таки повинен розглядати суд, до якого було подано позовну заяву.

У світлі зазначеного неможна оминути хоча б поверхневим розглядом сучасні тенденції розвитку права, пов’язані із правосуддям.

По суті питання недосконалості розмежування немайнових і майнових відносин, немайнових і майнових спорів, а також питання відсутності чіткості у вітчизняній концепції концентрації позовів є одним з проявів проблеми юридичної визначеності, а точніше — «якості закону», які разом є елементом більш фундаментального міжгалузевого принципу верховенства права [40, с.7; 41, с.132—133] і на якій все більше наголошується у сучасній судовій практиці, Європейського суду з прав людини, вітчизняних вищих судових інстанцій, а також у наукових юридичних дослідженнях.

Поняття «якість закону», як зазначає О.Р. Шишка, має автономний характер і по суті розроблено ЄСПЛ у ході тлумачення Конвенції [42, с.54] [про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року]. Положення цієї Концепції сьогодні активно розвиваються ЄСПЛ і отримують відображення у висновках, що формуються у ході розгляду різних за своїм характером справ. Важливі положення з цього приводу отримали висвітлення у рішенні Суду від 07.10.2021 у справі «Сєрков проти України» (заява №39766/05), в якій Суд, характеризуючи «якість» законодавства, зазначає, що воно повинно бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні [43]. Адже, як зазначає П.Д. Гуйван, заплутане та непослідовне законодавство може надати законності характеру недосяжної мети [41, с.134].

З цього приводу Я.О. Берназюк висловлює

переконання, що норми права, які не відповідають критерію «якості» закону, у тому числі не узгоджуються з принципом передбачуваності, або ж визначають можливість різного тлумачення та застосування водночас суперечать і принципу верховенства права, зокрема такому його елементу як заборона свавілля [40, с.13]. Однак, проблема полягає у тому, що переважно саме суд і учасники судового процесу стають «заручниками» недосконалості нормативних положень.

Річ у тім, що вітчизняні суди хоча і розглядається переважно в якості суб’єктів правозастосування і при цьому їх основною функцією визначено розгляд й вирішення правових спорів, що спрямовано на захист порушених прав та інтересів [44, с.82], з чим досягається позитивний юридичний результат, зокрема у формі усунення правового конфлікту [45, с.8], тим не менш, механізм судового розв’язання справи

виступає основним інструментом виявлення, а також в окремих випадках оперативного усунення ефекту неякісності закону.

Крім того що суд зобов’язаний забезпечити принцип верховенства права, на нього також поширюються інші вимоги Конвенції серед яких, зокрема ті, що визначаються правом особи на справедливий судовий розгляд (ст.6 Конвенції) одним з елементів якого виступає необтяжений юридичними перешкодами доступ до судової установи (доступ до правосуддя). Серед таких перешкод, зокрема розглядаються норми, які виключають можливість розгляду справи у межах юрисдикції певного суду, а також норми, які унеможливлюють відкриття провадження у справі [46, с.191].

З процесуальної точки зору це означає, що невизначеність поділу немайнових та майнових спорів ставить господарський суд при розгляді позовних вимог до боржника щодо якого порушено справу про банкрутство

(неплатоспроможність) у ситуацію, коли він може порушити право позивача на справедливий суд як при відкритті провадження у справі, так і при відмові у її відкритті. Адже для того, щоб визначити чи підлягає відповідний позов розгляду у межах окремого самостійного провадження або ж все ж таки, керуючись принципом концентрації позовів, його слід передати на розгляд до суду, який розглядає справу про банкрутство, необхідно встановити чи є такий спір майновим. Ураховуючи відсутність оперативного і при цьому законного каналу «зворотного зв’язку» суду з відповідачем у формі, що є альтернативою попередньому судовому засіданню, а також зважаючи на обмежений у деяких випадках характер викладення позивачем обставин справи у позовній заяві, визначити чи є спір майновим можна лише у попередньому судовому засіданні. У протилежному випадку суд може необґрунтовано передати на розгляд суду, у провадженні якого знаходиться справа про

банкрутство, відповідної позовної справи, що призведе до створення перешкод для позивача у здійснення його права на справедливий судовий розгляд, і до наступного повернення справи на розгляд суду, який відмовився розглядати відповідну справу.

Проте з іншого боку існує ймовірність того, що відкриття провадження у справі і проведення попереднього засідання, або ж задоволення ще до його проведення заяви про забезпечення позову може ex post factum не узгоджуватися з принципом концентрації. Хоча при цьому на момент  постановлення відповідної ухвали суд, хоча і не має можливості чітко визначити правову природу спору у контексті диференціації останнього на немайнові та майнові, проте все ж таки повинен у межах розумної обачності вирішити питання про забезпечення позову, яке, при цьому, має тимчасовий характер і здатне убезпечити від подальших ускладнень захисту

прав позивача.

Таким чином, в умовах сьогодення саме на рівні суду першої інстанції відбувається концентрація переважної кількості проблем, пов’язаних з неякісністю закону, адже саме у ході судового розв’язання відповідних матеріально-правових питань ці проблеми власне і виявляються. У зв’язку з цим, дотримуючись права доступ до правосуддя, суд не може відмовити у розгляді справи про захист суб’єктивних прав, обґрунтовуючи своє рішення недосконалістю закону. Більше того, у рамках відповідних тенденцій суд зобов’язаний вжити усіх необхідних засобів для оперативного вирішення справи, у тому числі в умовах дії неякісного закону, заповнюючи відповідні прогалини своїми позиціями.

У той же час, як показує практика, в окремих випадках судді, які у відповідних умовах правової невизначеності, що існує як на рівні закону, так і судової практики вищих судових

інстанцій, ухвалюють рішення, керуючись відповідними високими цінностями і шляхетними намірами, стають суб’єктами дисциплінарної відповідальності. У такій ситуації вони опиняються у стані, який можна охарактеризувати «між молотом і на ковадлом». Відмова у розгляді справи рівно як і розгляд справи (або початок розгляду справи для встановлення наявності чи відсутності умов для застосування принципу концентрації) можуть бути кваліфіковані як обставини, що визначають можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності всупереч існуванню інститутів апеляційного та касаційного оскарження судових рішень як елементів механізму формування усталеної судової практики.

Окреслене піднімає риторичне запитання з приводу того чи сприяє така поведінка суб’єктів, які притягають суддів до дисциплінарної відповідальності, підвищенню

стандартів забезпечення прав людини в Україні і хто все ж таки виступає суб’єктом, який гальмує процес імплементації європейських цінностей і високих європейських принципів судочинства у вітчизняну правову систему.

Висновки

Проведений науковий аналіз, вважаємо, демонструє, що питання диференціації немайнових і майнових спорів у справах про банкрутство (неплатоспроможність) має усі ознаки виключної правової проблеми у нормативно-правовому, доктринальному та правозастосовному аспектах.

Формуючи положення ст.7 КзПБ законодавець вже стояв на фундаменті розмитості критеріїв розмежування немайнових і майнових цивільних та господарських відносин, що детермінують проблеми розмежування відповідно немайнових та майнових спорів, що за своєю

природою, є матеріально-правовими питаннями, які підлягають розв’язанню судом.

Питання з приводу охоплення концепцією концентрації немайнових спорів в умовах практики отримує вирішення лише у межах системного аналізу стст.7 та 121 КзПБ, які дозволяють стверджувати, що немайнові спори все ж таки не підлягають концентрації. Своєю чергою заснований при проектуванні ст.7 підхід не сприяв концептуальному вирішенню проблеми диференціації. Адже, якщо наведення переліку спорів, що підлягають концентрації, здатне поліпшити судову практику реалізації відповідної концепції, то лексична обмеженість її вирішення в частині визначення підсудності майнових спорів вказівкою на те, що «господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори…» (ч.2 ст.7 КзПБ)

[9, ст.7] без наведення конкретних критеріїв розмежування переносить всю повноту проблеми диференціації немайнових і майнових спорів у сферу відносин банкрутства (неплатоспроможності).

Юридична доктрина при цьому не пропонує чіткої методики встановлення «майнового характеру» об’єкта правовідношення, суб’єктивного права стосовно нього, правовідношення у цілому, а також позовних вимог. Своєю чергою сформовані Верховним Судом з цього приводу висновки є суперечними, а підхід, запропонований ВП ВС у постанові від 15.06.2021 у справі №916/585/18 (916/1051/20) має концептуальний характер і при цьому вважати його завершеним і ефективним в умовах практики складно. Такі критерії як вартісна оцінка позовних вимог, характер порушеного права або інтересу, на захист якого такий позов подано, а також вплив рішення суду у разі задоволення вимог на розмір або склад

ліквідаційної маси у цілому концептуально можуть бути покладені в основу методики визначення характеру спору, тобто чи є він майновим або немайновим, проте лише за умов, по-перше, їх деталізації у контексті ознаки «майновості», а, по-друге, вирішення питання автономності та акумуляції відповідних критеріїв у контексті достатності для здійснення юридичної кваліфікації характеру спору.

У світлі вищевикладеного слід визнати, що проблема розмежування немайнових і майнових спорів у справах про банкрутство (неплатоспроможність), зокрема у контексті концепції концентрації позовів, не є єдиною проблемою сучасного правового регулювання суспільних відносин і судової практики правозастосування. Процес вдосконалення нормативних положень має перманентний характер. Так само і судова практика постійно розвивається у напрямку досягнення найбільш оптимальних, обґрунтованих і

ефективних моделей правозастосування, у тому числі недосконалих нормативних положень.

Проте, з викладеним вище у цілому пов’язується важлива концептуальна проблема оцінки рішень суду. Сама характеристика «виключності» правової проблеми у межах судової системи означає, що суди зіштовхуються зі складнощами у застосуванні нормативних положень причиною чому виступає недосконалість останніх.

Річ у тім, що ефективність сучасного правового регулювання забезпечується переважно шляхом формування юридичних конструкцій моделей поведінки зі встановленням зв’язків між ними, а не шляхом казуального регулювання конкретних відносно автономних правових ситуацій. Зворотною стороною такого підходу є те, що недостатня нормативно-правова розробленість юридичних конструкцій,

прикладом чого виступає слабка дивергенція майнових спорів призводить до неоднакової судової практики.

У таких умовах суди першої та апеляційної інстанцій фактично стають заручниками недосконалого законодавчого підходу і водночас неусталеного інтерпретаційного бачення порядку застосування відповідних законодавчих положень Верховного Суду. Як наслідок, створюється ситуація, коли рішення судів зазначених інстанцій, ухвалені в обставинах юридичної невизначеності, прогалин чи колізій можуть характеризуватись суспільством або Вищою радою правосуддя як органом державної влади та суддівського урядування як такі, що не узгоджуються з професійними вимогами, які висуваються до суддів.

У зв’язку з цим постає закономірне питання виправданості такої оцінки, ураховуючи самі причини існування «виключних правових проблем», які переважно є індикатором

недостатньої розробленості механізму правового регулювання суспільних відносин, спричиненої економією застосування юридичних технологій на стадії нормопроектування, а не проявами протиправної поведінки суду.

Це особливо важливо розуміти у світлі права осіб на доступ до правосуддя, що виключає можливість суду відмовитись у вирішенні спору з мотивів нечіткості чи недосконалості закону і водночас зобов’язує суд не створювати перешкод учасникам процесу у якомога швидшому, однак при цьому ефективному захисту їх прав і законних інтересів.

Крім того, очевидно, що за таких обставин подальші конкретизуючи кроки законодавця у напрямку вирішення відповідної проблеми, або усталення певної практики Верховного Суду щодо її вирішення можуть конвалідувати практику одних суддів і при цьому «відкинути тінь» на практику інших, яка до недавнього

часу вважалася вірною.

Проте у такому разі завжди поставатиме риторичне, однак від того, не менш глибоке питання з приводу виправданості такого підходу. Адже фактично він застосовуватиметься ex post factum у зв’язку з чим вірність або хибність судової практики набуватиме чітких рис лише потім «у віддаленому майбутньому». Водночас чи можна застосовувати такий темпорально-адаптивний підхід в умовах незмінності законодавчих положень? Очевидно, що ні, адже це ще більше масштабує початкову проблему правової невизначеності.

Крім того, не можна не згадати і практику самого Верховного Суду щодо відступу від висновків, сформованих Верховним Судом України, здійснюваної в умовах незмінності законодавчих положень, що стали підставою для ухвалення окремих рішень, а потім і для відступу від них. Сюди ж відносяться і відступи ВС від раніше сформованих своїх же

висновків.

У цілому, підсумовуючи викладене вище, слід констатувати, що найбільш ефективним способом вирішення проблеми ідентифікації майнових спорів при застосуванні ст.7 КзПБ залишається вдосконалення механізму правового регулювання суспільних відносин, якого такі проблеми стосуються.

Своєю чергою судова система виступає інституцією «оперативного» вирішення відповідних проблем, які виникли в умовах дії недосконалих положень. Будучи суб’єктом правозастосування суди власне і виявляють ці проблеми чому сприяють у тому числі механізми апеляційного та касаційного перегляду судових рішень.

Ураховуючи викладене вище, вважаємо, що питання неоднакового вирішення окремих категорій справ, у тому числі пов’язаних з їх диференціацією на немайнові і майнові, якщо вони при цьому не дотичні з фактами

здійснення суддею поведінки, визначені ст.106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в якості підстави для притягнення його до дисциплінарної відповідальності [47, ст.106] залишаються виключно питаннями «природного» і поступового формування уніфікованої судової практики й функціонування її механізмів, детерміновані факторами, що, певною мірою, мають зовнішній відносно судової системи характер які вона, своєю чергою, виправляє у спосіб, визначений законом.

Список використаних джерел:

1. Юзько Т. М., Слугоцька В. М. Поняття цивільного процесуального документа, його значення та функції у цивільному судочинстві. Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. фахове вид. 2023. № 6. С. 243–245. URL: http://lsej.org.ua/6_2023/55.pdf (дата звернення: 04.03.2024).

2. Цивільне процесуальне право України

(Загальна частина): підруч. / О. В. Гетманцев та ін.; за ред. О. В. Гетманцева. Чернівці: Чернівец. нац. ун-ту ім. Ю. Федьковича, 2022. 412 с.

3. Про судовий збір: Закон України від 08.07.2011 р. № 3674-VІ. Відом. Верхов. Ради України. 2012. № 14. Ст. 87 (із змінами).

4. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України від 06.11.1991 р. № 1798-ХІІ.  Відом. Верхов. Ради України. 1992. № 6. Ст. 56 (із змінами).

5. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV.  Відом. Верхов. Ради України. 2004. №№ 40–41, 42. Ст. 492 (із змінами).

6. Жигалкін І., Усатий В. Концентрація спорів. Проблемні питання розгляду немайнових вимог у процедурі банкрутства. Закон і Бізнес. 2021. № 26–27 (1532–1533). URL: https://zib.com.ua/ua/print/148119.html (дата звернення: 28.02.2024).

7. Жигалкін І., Усатий В. Тягар когнітивності, або Ще раз до проблеми розгляду майнових і немайнових спорів у процедурі банкрутства. Закон і Бізнес. 2021. № 35 (1541). URL: https://zib.com.ua/ua/print/148814.html (дата звернення: 28.02.2024).

8. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14.05.1992 р. № 2343-ХІІ. Відом. Верхов. Ради України. 1992. № 31. Ст. 440 (із змінами).

9. Кодекс України з процедур банкрутства: Закон України від 18.10.2018 р. № 2597-VIІІ. Відом. Верхов. Ради України. 2019. № 19. Ст. 74 (із змінами).

10. Райчева С. І. Відокремлене провадження як ефективний механізм реалізації принципу концентрації майнових спорів за участю боржника. Доповідь на круглому столі «Принцип концентрації розгляду в межах справи про банкрутство всіх спорів,

стороною в яких є боржник» (27 жовтня 2023 року). URL: https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/2023_prezent/Dopovid_Rajcheva.pdf (дата звернення: 03.03.2024).

11. Дутка В. В. Процесуальні особливості розгляду справ про банкрутство. Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. фахове вид. 2023. № 10. С. 176–178. URL: http://www.lsej.org.ua/10_2023/41.pdf (дата звернення: 04.03.2024).

12. Гурин М. О. Процесуальна форма розгляду справ про визнання правочинів боржника недійсними у справі про банкрутство. Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. Серія: ПРАВО. 2022. Вип. 69. С. 185–188.

13. Грабован Л. І. Деякі аспекти застосування принципу концентрації розгляду в межах справ про банкрутство всіх спорів, стороною в яких є боржник. Доповідь на круглому столі «Принцип концентрації розгляду в межах справи про банкрутство всіх спорів,

стороною в яких є боржник» (27 жовтня 2023 року). URL: https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/2023_prezent/Dopovid_Grabovan.pdf (дата звернення: 03.03.2024).

14. Подорожна Т. С. Правила побудови законодавчих дефініцій: логіко-теоретичні закономірності. Університетські наук. записки. 2008. № 4 (28). С. 43–46.

15. Лежнєва Т. М., Черноп’ятов С. В. Щодо концентрації спорів у господарському суді, який здійснює провадження у справі про банкрутство. Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. фахове вид. 2020. № 3. С. 144–147. URL: http://www.lsej.org.ua/3_2020/36.pdf (дата звернення: 04.03.2024).

16. Смолов К. В. Принципи права неспроможності (банкрутства) в юридичній та судовій доктрині: постановка питання. Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. фахове вид. 2022. № 6. С. 269–283. URL:

http://www.lsej.org.ua/6_2022/63.pdf (дата звернення: 04.03.2024).

17. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV.  Відом. Верхов. Ради України. 2003. №№ 40–44. Ст. 356 (із змінами).

18. Господарський кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 436- IV.  Відом. Верхов. Ради України. 2003. № 18. Ст. 144 (із змінами).

19. Шимон С. І. Поняття майнових цивільних правовідносин як сфери реалізації та обігу майнових прав. Наук. часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 18: Економіка і право. 2012. Вип. 17. С. 132–137.

20. Цивільний кодекс Української РСР: Закон Української РСР від 18.07.1963 р. № 1540-VI. Відом. Верхов. Ради УРСР. 1963. № 30. Ст. 463 (із змінами).

21. Сібільов М. Предмет приватного

(цивільного) права. Право України. 2014. № 6. С. 66–74.

22. Туркот О. А., Рурак В. С. Щодо поняття й ознак майнових відносин в акціонерному товаристві. Наук. вісн. Львіськ. держ. ун-ту внутр. справ. 2018. № 1. С. 88–96.

23. Панькевич Р. Майнові права та інтереси держави і територіальних громад: цивільно-правові аспекти. Підприємництво, госп-во і право. 2017. № 7. С. 20–25.

24. Подоляк А. В. Майнові права суб’єктів господарювання щодо використання чужого майна у сфері господарювання. Акт. пробл. вітчизн. юриспруденції. 2019. № 4. С. 75–82.

25. Жорнокуй В. Про «особистісність» та «організаційність» немайнових прав учасників господарських товариств. Історико-правовий часопис. 2016. № 2 (8). С. 94–99.

26. Поляков Р. Б. Сутність відносин банкрутства (неплатоспроможності). Акт.

пробл. вітчизн. юриспруденції. 2023. № 2. С. 63–73.

27. Голубєва Н. Ю. Поняття боргу як складової змісту зобов’язальних правовідносин. Часопис цивілістики. 2013. Вип. 15. С. 56–61.

28. Гудима М. М. Декілька зауважень до дискусії з приводу класифікаційного критерію поділу цивільних прав. Вчені записки ТНУ ім. В. І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2020. Т. 31 (70), № 3. С. 57–62.

29. Білоус Т. Й. Загальна характеристика правового регулювання майнових відносин на сучасному етапі розвитку суспільства. Наук. вісн. міжнар. гуманітарн. ун-ту. Серія: Юриспруденція. 2018. Вип. 33. С. 99–101.

30. Гузь Є. В. «Майно» як цивілістична категорія. Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. Серія: ПРАВО. 2013. Вип. 21, ч. ІІ, т. 1. С. 182–185.

31. Про авторське право і суміжні права: Закон

України від 01.12.2022 р. № 2811- IХ.  Офц. вісн. України. 2023. № 3. Ст. 196 (із змінами).

32. Погребняк В. Я. Виникнення, перехід та припинення суб’єктивних цивільних прав: проблеми теорії та практики: монографія. Київ: Алерта, 2020. 640 с.

33. Безух О. Товар і майнові відносини в умовах економічної конкуренції. Підприємництво, госп-во і право. 2017. № 4. С. 54–58.

34. Коструба А. В. Юридичні факти в механізмі правоприпинення цивільних відносин: монографія. Київ: Ін Юре, 2014. 376 с.

35. Ясинок Д. М. Судова правотворчість, як спосіб подолання «виключної правової проблеми» в континентальному та загальному праві. Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. Серія: ПРАВО. 2023. Вип. 75, ч. 1. С. 142–148.

36. Постанова Великої Палати Верховного

Суду від 15.06.2021 р., судова справа № 916/585/18 (916/1051/20). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98391620 (дата звернення: 03.03.2024).

37. Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.05.2018 р., судова справа № 915/742/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/75188254 (дата звернення: 03.03.2024).

38. Спєсівцев Д. Проблеми визнання права власності на об’єкт нерухомого майна, що не прийнятий в експлуатацію, як судового способу захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів інвестора. Слово Нац. школи суддів України. 2020. № 3 (32). С. 94–102.

39. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019, судова справа № 752/4361/15. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/85443508 (дата звернення: 03.03.2024).

40. Берназюк Я. О. Особливості застосування

критерію «якість закону» під час вирішення публічно-правових спорів. Право і суспільство. 2020. № 5. С. 6–14.

41. Гуйван П. Д. Якість закону як елемент визначеності правової норми. Наук. вісн. міжнар. гуманітарн. ун-ту. Серія: Юриспруденція. 2017. Вип. 28. С. 132–136.

42. Шишка О. Р. Концепт терміна «закон» у практиці ЄСПЛ. Підготовка поліцейських в умовах реформування системи МВС України: зб. наук. пр. Харків: ХНУВС, 2020. С. 54–56.

43. Рішення Європейського суду з прав людини від 07.10.2011 р. у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05). URL: https://court.gov.ua/userfiles/file/court_gov_ua_sud5010/Konvenciya_z_prav/st_%201%20protokol/SERKOV.pdf (дата звернення: 06.03.2024).

44. Гусаров К. В. Функції правосуддя у цивільному процесі. Зовнішня торгівля: право та економіка. 2006. № 3 (26). С. 81–83.

45. Братель О. Новий погляд на проблемні

питання визначення завдань та мети цивільного судочинства. Підприємництво, госп-во і право. 2016. № 4. С. 3–12.

46. Васіліу К. Є. Право на справедливий судовий розгляд та його елементи. Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. фахове вид. 2021. № 4. С. 190–194. URL: http://www.lsej.org.ua/4_2021/47.pdf (дата звернення: 04.03.2024).

47. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 р. № 1402-VIІІ. Відом. Верхов. Ради України. 2016. № 31. Ст. 545 (із змінами).

На фундаменті розмитості критеріїв

 

Закон і Бізнес