flag Судова влада України

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Суддя-спікер Господарського суду Харківської області Жигалкін Іван Павлович розкрив підстави порядку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності

16 березня 2020, 15:22

Жигалкін Іван Павлович

суддя-спікер господарського суду Харківської області доцент кафедри цивільного права № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

доктор юридичних наук  

 

 

ПРО ДИСЦИПЛІНАРНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУДДІ

 

 

 Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року зазначив, що точність та передбачуваність підстав для дисциплінарної відповідальності є бажаними для цілей юридичної визначеності, особливо для гарантування незалежності суддів (§ 79).

 У Рішенні від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що незалежність суддів є конституційним принципом організації та функціонування судів, вона забезпечується, зокрема, особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності (підпункт 1.1, абзац другий підпункту 1.3 пункту 1 резолютивної частини).

 Щодо дисциплінарного провадження та притягнення судді до дисциплінарної відповідальності в Основних принципах незалежності судових органів встановлено, що суддя має право на справедливе слухання; розгляд справи на його початковій стадії залишається конфіденційним, якщо суддя не вимагає іншого; рішення про дисциплінарне покарання, усунення з посади чи звільнення повинні бути результатом незалежної перевірки (пункти 17, 20).

 Відповідно до ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (надалі - Закон) суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з таких підстав:

1) умисне або внаслідок недбалості: а) незаконна відмова в доступі до правосуддя (у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги тощо) або інше істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду; б) незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору; в) порушення засад гласності і відкритості судового процесу; г) порушення засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; ґ) незабезпечення обвинуваченому права на захист, перешкоджання реалізації прав інших учасників судового процесу; д) порушення правил щодо відводу (самовідводу);

2) безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом, зволікання з виготовленням вмотивованого судового рішення, несвоєчасне надання суддею копії судового рішення для її внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень;

3) допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, прояв неповаги до інших суддів, адвокатів, експертів, свідків чи інших учасників судового процесу;

4) умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків;

5) розголошення суддею таємниці, що охороняється законом, у тому числі таємниці нарадчої кімнати, або інформації, що стала відомою судді під час розгляду справи у закритому судовому засіданні;

6) неповідомлення суддею Вищої ради правосуддя та Генерального прокурора про випадок втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя, у тому числі про звернення до нього учасників судового процесу чи інших осіб, включаючи осіб, уповноважених на виконання функцій держави, з приводу конкретних справ, що перебувають у провадженні судді, якщо таке звернення здійснено в інший, ніж передбачено процесуальним законодавством спосіб, упродовж п’яти днів після того, як йому стало відомо про такий випадок;

7) неповідомлення або несвоєчасне повідомлення Ради суддів України про реальний чи потенційний конфлікт інтересів судді (крім випадків, коли конфлікт інтересів врегульовується в порядку, визначеному процесуальним законом);

8) втручання у процес здійснення правосуддя іншими суддями;

9) неподання або несвоєчасне подання для оприлюднення декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, встановленому законодавством у сфері запобігання корупції;

10) зазначення в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, завідомо неправдивих відомостей або умисне незазначення відомостей, визначених законодавством;

11) використання статусу судді з метою незаконного отримання ним або третіми особами матеріальних благ або іншої вигоди, якщо таке правопорушення не містить складу злочину або кримінального проступку;

12) допущення суддею недоброчесної поведінки, у тому числі здійснення суддею або членами його сім’ї витрат, що перевищують доходи такого судді та доходи членів його сім’ї; встановлення невідповідності рівня життя судді задекларованим доходам; непідтвердження суддею законності джерела походження майна;

13) ненадання інформації або надання завідомо недостовірної інформації на законну вимогу члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та/або члена Вищої ради правосуддя, у тому числі недодержання встановлених законом строків надання інформації;

14) непроходження курсу підвищення кваліфікації в Національній школі суддів України відповідно до направлення, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, або непроходження подальшого кваліфікаційного оцінювання для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді, або непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді за результатами цього кваліфікаційного оцінювання;

15) визнання судді винним у вчиненні корупційного правопорушення або правопорушення, пов’язаного з корупцією, у випадках, установлених законом;

16) неподання або несвоєчасне подання декларації родинних зв’язків суддею в порядку, визначеному цим Законом;

17) подання у декларації родинних зв’язків судді завідомо недостовірних (у тому числі неповних) відомостей;

18) неподання або несвоєчасне подання декларації доброчесності суддею в порядку, визначеному цим Законом;

19) декларування завідомо недостовірних (у тому числі неповних) тверджень у декларації доброчесності судді.

 В свою чергу, ч. 2 ст. 106  Закону окремо наголошує на тому, що скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків.

 В світлі останньої тези, дуже цікавим, на наш погляд, є Рішення Конституційного суду України № 4-р/2020 (1-304/2019(7155/19) у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VIII, «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193–IX, «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798–VIII від 11 березня 2020 року.

 У його мотивувальній частині Конституційний Суд України виходив із того, що питання дисциплінарного провадження та притягнення судді до дисциплінарної відповідальності мають узгоджуватися з конституційним принципом незалежності суддів, а дисциплінарне провадження не повинне передбачати жодних оцінок судових рішень, оскільки такі рішення підлягають апеляційному перегляду, а також повинні існувати фільтри для розгляду безпідставних по суті скарг (п. 7.1).

 Згадане рішення є знаковим. Знаковим, як для суддівської спільноти так і для сторін з іншими учасниками. Це пов’язано із тим, що воно значно звужує підстави для притягнення суддів до відповідальності через призму змісту ст. 106 Закону. Оскільки переважна кількість скарг які надходять до Вищої ради правосуддя відносно суддів являють собою скарги про незгоду з остаточними рішеннями по справі чи з іншими процесуальними документами.

 Відразу зазначимо стосовно рішень про тлумачення Конституції і законів України Конституційним судом України, що його правові позиції містяться як в мотивувальній, так і в резолютивній частинах. У випадку якщо йдеться про визначення конституційності того чи іншого нормативно-правового акта, то правові позиції містяться також в мотивувальній частині. Проте, незважаючи на їхнє розміщення, вони мають однакову юридичну силу - є загальнообов'язковими, остаточними і не потребують підтвердження іншими правовими актами та можуть бути скасовані лише прийняттям аналогічного правового акта.

 Хоча питання про те, яка саме частина рішення є обов'язковою для всіх суб'єктів права, і залишається до кінця не вирішеним у доктрині, вважаємо, що безперечною обов'язковістю володіють і приписи резолютивних частин рішень Конституційного суду України про тлумачення та конституційність актів. Але, з огляду на викладене вище про правові позиції суду - як щодо рішень, які стосуються тлумачення Конституції та законів України, так і щодо рішень про вирішення питання конституційності акта - обов'язковою у багатьох випадках розглядають і положення мотивувальної частини (наприклад, рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби Безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України № 12-рп/2011, в якому він посилається на пункт 1 резолютивної частини рішення № 5-зп (справа Устименка К. Г.), а також на пункт 4 мотивувальної частини рішення № 21-рп/2010).

 Внаслідок того, що Конституційний суд України дійшов висновку про те, що дисциплінарне провадження не повинне передбачати жодних оцінок судових рішень, оскільки такі рішення підлягають апеляційному перегляду, а також повинні існувати фільтри для розгляду безпідставних по суті скарг, можемо дійти до двох важливих висновків.

 Перший. До переліку підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не повинні бути включені підстави матеріального чи процесуального характеру які були покладені суддею при постановленні рішення по справі або винесенні іншого процесуального документа. А, факт  умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків, передбачений ч. 2 ст. 106 Закону, повинен бути прямо відображений у постановах судів апеляційної чи касаційної інстанцій по відповідній справі та стосуватись ч. 1 п. 1 п.п. а- ґ та п. 4 ст. 106 Закону.

 Другий. При розгляді скарг щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності Вища рада правосуддя, за умови відсутності обставин визначених у першому висновку, може притягнути суддю до такої відповідальності тільки за обставинами визначеними  ч. 1. п. 3, 5-19 ст. 106 Закону за умови їх доведеності в порядку встановленому законом.

 Тому, вважаємо, цілком обґрунтованим висновок про те, що підставами притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не може бути застосування чи не застосування ним тієї чи іншої норми права, згода або не згода із судовим рішенням скаржником або інше розуміння останнім норми матеріального чи процесуального права ніж її розуміння судом, оскільки здійснюючи правосуддя, суддя є незалежним та керується верховенством права (ст. 129 Конституції України) і розглядає справи відповідно до Конституції України, Законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.