flag Судова влада України

Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

«Окрема ухвала у господарському процесі: «амальгама» проблем на перетині галузей права»

16 травня 2024, 13:24

Окрема ухвала у господарському процесі:

Іван Жигалкін, суддя-спікер Господарського суду Харківської області, д.ю.н.

Іван Жигалкін, суддя-спікер Господарського суду Харківської області, д.ю.


ІВАН ЖИГАЛКІН, суддя-спікер Господарського суду Харківської області, д.ю.н.
 
 

Окрема ухвала суду наразі залишається однією з досить неоднозначних у контексті правосвідомого сприйняття конструкцій сучасного вітчизняного права, незважаючи на кроки законодавця в напрямку внесення ясності у питання підстав та порядку її постановлення, здійснені шляхом внесення змін до процесуальних кодексів наприкінці 2017 року.


Відповідна «неоднозначність» має

двосторонній характер.

Суд, який постановляє таку ухвалу і діяльність якого при цьому перебуває під впливом спеціально-дозвільного типу правового регулювання, визначеного статтею 19 Конституції України згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [1, ст. 19], повинен приймати юридично важливі рішення у випадку, якщо їх прийняття визначається законом і є необхідним у конкретній ситуації.

З іншого боку, учасники судового процесу, відносно яких постановляється така ухвала, дуже часто передчасно сприймають її виключно у негативному ключі, незважаючи на те, що в окремих випадках така ухвала є лише елементом механізму встановлення певних обставин правової реальності реалізація якого в практиці може не

призвести до негативних юридичних наслідків для відповідного суб'єкта.

Причина такого сприйняття, слід вважати, криється в «генетиці» окремої ухвали. Адже, протягом тривалого часу окремі ухвали постановлялись судами переважно у ситуаціях відвертої і неприкритої протиправної поведінки учасників судового процесу, яка мала місце до початку судового розгляду справи або паралельно з її розглядом, проте поза судовим процесом.

Наразі концепція окремої ухвали як різновиду судового рішення отримала закріплення у Господарському процесуальному кодексі України (далі – ГПК України) (стаття 246) [2, ст. 246], Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК України) (стаття 262) [3, ст. 262] та Кодексі адміністративного судочинства України (КАС України) (стаття 249) [4, ст. 249].

У всіх трьох нормативно-правових актах

отримав закріплення максимально наближений за характером один до одного і навіть практично уніфікований підхід до сутності окремих ухвал підстав і порядку їх постановлення та виконання.

На нашу думку, концептуальні проблеми сучасної практики застосування судами положень процесуального законодавства стосовно окремих ухвал визначається двома важливими обставинами.

1. Поєднанням у межах концепції окремої ухвали різних сторін відмінних за предметом правового регулювання відносин або, інакше кажучи, міжгалузевий характер окремої ухвали.

Положення чинного процесуального законодавства, зокрема господарського, визначають можливість постановлення такої ухвали стосовно питань, які виходять за межі предмету правового регулювання господарського та цивільного матеріального

права, а тому і за межі предмету розгляду господарських судів, визначеного цивільним процесуальним та господарським процесуальним законодавством.

Окреслена обставина має первісний характер, оскільки визначає глибину проблеми окремої ухвали, зокрема на рівні законодавчого регулювання умов та підстав її постановлення й виконання.

2. У положеннях чинних ГПК України, ЦПК України та КАС України питанню окремої ухвали присвячено лише по одній спеціальній статті, які складаються з одинадцяти (як у випадку з ГПК України та ЦПК України) або дев’яти (як у випадку з КАС України) частин.

Звісно, можна стверджувати про те, що якість закону не визначається текстуальним обсягом окремих положень. Проте, вважаємо, що одинадцять або, відповідно, дев’ять абзаців (окремі з яких складаються з двох – трьох строк) замало для охоплення усіх навіть

найбільш загальних аспектів відповідного питання.

Непрямим свідченням складності піднятої проблеми також є відносно невеликий обсяг присвячених їй наукових досліджень.

Ураховуючи викладене вище, у цьому матеріалі ми висвітлимо важливі юридичні питання, пов’язані з постановленням судом окремої ухвали у межах господарського судочинства, і при цьому переважно у контексті зв'язку цього виду судового рішення з кримінальними процесуальними правовідносинами як такими, що найбільше контрастують з відносинами, що складаються між сторонами господарсько-правового спору, який розглядається господарським судом.  

1. Аналіз статті 246 ГПК України

Ключем до розуміння сучасних проблем, пов’язаних із господарсько-процесуальною концепцією окремої ухвали, виступає стаття 246 ГПК України, яка фактично, як ми

зазначали раніше, є єдиним спеціальним нормативним положеннями, присвяченим питанню окремої ухвали.

І хоча за своїм змістом відповідний правовий припис є відносно вузьким у світлі кола питань, що стосуються окремої ухвали у господарському судочинстві, які виникають у практиці, тим не менше, такий його зміст при застосуванні методології сутнісно-лексичного аналізу дозволяє певною мірою визначити основні положення відповідної правової концепції, принаймні, у контексті того нормативно-правового матеріалу, яким «озброїв» суди законодавець.

Як ми зазначали вище, стаття складається з одинадцяти частин. Тому для ефективного проведення наукового аналізу і виключення невиправданого перевантаження змісту розгляду прямим наведенням усього нормативного матеріалу відповідного компонента ГПК України, звертатимемось до цитування найбільш важливих у контексті

предмету нашого розгляду положень. Тим більше, що у рамках цього пошуку ми переважно зосереджуємось на розгляді забезпеченого посередництвом окремої ухвали  зв'язку господарського судочинства із вітчизняною системою кримінальної юстиції.

У цілому слід відмітити, що у аналізованій статті можна простежити логіку архітектури і визначити кореспонденцію між окремими частинами усього досліджуваного компонента ГПК України. Приписи статті виокремлюють підстави та умови постановлення окремої ухвали; визначають суб'єкта, який може постановляти ухвалу; суб'єктів, щодо діяльності яких вона може постановлятись; зміст ухвали; адресата ухвали; порядок виконання ухвали; строк виконання; порядок оскарження окремої ухвали.

Частина перша статті 246 ГПК України, незважаючи на втілення в одному реченні, містить два логічні компоненти. Згідно з цим нормативним приписом «Суд, виявивши при

вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу» [2, ст. 246].

Першим компонентом виступає, власне, положення про умови та підстави  постановлення окремої ухвали, якими виступають «виявлення при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності…». Тобто, умовою постановлення господарським судом окремої ухвали є встановлення ним певних обставин під час розгляду справи, тобто в межах судового провадження. Постановлення окремої ухвали поза судовим провадженням, тобто поза процесом вирішення спору, як вбачається, не допускається.

Підставою для постановлення окремої ухвали виступає «виявлення… порушення законодавства або недоліків в діяльності…».

Другим компонентом аналізованого положення є припис, який визначає суб'єкта, діяльність якого виступає умовою для постановлення окремої ухвали, зокрема в аспекті його процесуального статусу.

Як вбачається з наведеного змісту частини першої статті 246 ГПК України, підставою для постановлення окремої ухвали виступає «[діяльність] юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб …, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу». Тобто ГПК України дозволяє господарському суду постановляти окрему ухвалу практично стосовно необмеженого кола фізичних та юридичних осіб, не лімітуючи його учасниками процесу, а також правовим статусом фізичної чи юридичної особи, органу державної влади тощо.

Частина друга статті 246 ГПК України конкретизує підставу постановлення окремої ухвали, встановлюючи, що «суд може постановити окрему ухвалу у випадку

зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов’язків, неналежного виконання професійних обов’язків (в тому числі якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором» [2, ст. 2].

 У такий спосіб частина друга статті 246 ГПК України наводить конкретні підстави для постановлення окремої ухвали, якими виступають «зловживання процесуальними правами», «порушення процесуальних обов’язків» та «неналежне виконання професійних обов’язків [адвокатом чи прокурором]» [2, ст. 2].

При цьому у системному зв'язку з частиною першою зазначеної статті аналізований припис при його лексико-семантичному осмисленні має спеціальний характер відносно частини першої, проте такий, що не обмежує її. Тобто, йдеться про конкретизацію

випадків постановлення окремої ухвали, орієнтування суду щодо окремих ситуацій, проте зі збереженням можливості постановлення окремої ухвали у інших випадках, передбачених частиною першою статті 246 ГПК України, яка є ширшою за змістом відносно частини другої цієї ж статті і має відносно неї загальний характер.

Частини третя та четверта статті 246 ГПК України конкретизують суб’єктну складову, визначену частинами першою та другою цієї ж статті, встановлюючи можливість суду постановити окрему ухвалу щодо «державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця» (частина третя статті 246 ГПК України) [2, ст. 2], а також щодо «свідка, експерта чи перекладача» (частина четверта статті 246 ГПК України) [2, ст. 2].

При цьому важливо відмітити, що у частині третій йдеться про постановлення окремої

ухвали відносно відповідних осіб щодо питання їх притягнення до дисциплінарної або кримінальної відповідальності (якщо суд дійде висновку про наявність у діях (бездіяльності) таких осіб ознак кримінального правопорушення). Своєю чергою у частині четвертій аналізованої статті ГПК України йдеться вже про постановлення окремої ухвали відносно суб'єктів поведінка яких може мати ознаки кримінального правопорушення. Про це свідчить як підстава постановлення ухвали («виявлення під час розгляду справи відповідно неправдивих показань, неправдивого висновку експерта чи неправильного перекладу, підробки доказів»), так і її адресат («прокурор чи орган досудового розслідування») [2, ст. 2].

Частина п’ята статті 246 ГПК України містить вимоги до змісту ухвали в частині підстави її постановлення, тобто вимоги до опису «порушення», яке стало підставою для постановлення ухвали.

Частина шоста статті 246 ГПК України визначає суб'єкта, якому адресується окрема ухвала для реагування.

Частина сьома статті 246 ГПК України встановлює вимогу щодо визначення судом терміну, необхідного для виконання ухвали.

Частина восьма статті 246 ГПК України конкретизує суб'єкта постановлення окремої ухвали, яким може бути «суд першої інстанції, суди апеляційної чи касаційної інстанцій» [2, ст. 2].

Частина дев’ята статті 246 ГПК України визначає порядок оскарження окремої ухвали.

Частина десята статті 246 ГПК України встановлює порядок постановлення окремої ухвали судами вищестоящих інстанцій відносно судів вищестоящих інстанцій або, інакше кажучи, поставлення окремих ухвал судами відносно діяльності судів.

Частина одинадцята статті 246 ГПК України конкретизує порядок постановлення окремої ухвали у разі «порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення» [2, ст. 2], а також визначає форму реакції прокурора або органу досудового слідства на окрему ухвалу відносно відповідних обставин та темпоральні межі такої реакції.

2. Мета і функції окремої ухвали у господарському процесі

Питання мети і функцій окремої ухвали наразі залишається майже нерозкритим як на рівні нормативних положень, так і у юридичній доктрині.

У контексті положень чинного законодавства України спроба відповіді на нього може бути здійснена лише у ході наукового дослідження. Самого лише лексичного аналізу нормативних приписів для цього недостатньо.

Своєю чергою на рівні юридичної доктрини з

цього приводу висловлюється декілька позицій. При цьому плюралізм останніх, знову таки, є результатом історично складеного відносно вузького нормативно-правового регламентування умов та підстав постановлення такого різновиду судових актів, а також порядку їх виконання.

Як зазначає В. В. Рєзнікова, інститут окремих ухвал відомий процесуальним галузями права ще з радянських часів і, по суті, є втіленням «наглядових» функцій суду, спрямованих на підвищення правосвідомості та правопорядку. При цьому історично склалося так, що адресатом такої ухвали виступає суб'єкт, до компетенції якого входили повноваження з усунення відповідних недоліків у формі порушення законності [5, с. 158–159].

На переконання В. Г. Бобка шляхом постановлення окремої ухвали суд сприяє усуненню допущенного правопорушення, що фактично не становить предмет самостійного судового розгляду одночасно здійснюючи

функцію, спрямовану на профілактику й попередження порушень прав та інтересів учасників правовідносин у майбутньому. У зв'язку з цим, на думку дослідника, окрема ухвала має попереджувальне та виховне значення [6, с. 23 – 24].

Хоча при цьому у світлі наведеної позиції вченого не можна не відмітити, що «усунення допущеного порушення», якщо таке порушення має не публічно-правовий або не лише публічно-правовий, проте також і приватно-правовий характер, тобто порушує суб’єктивні права учасників приватних правовідносин, також виконує і присікальну функцію, оскільки сприяє припиненню відповідного протиправного акту.

Водночас, наприклад, Ю. А. Дорохіна, висловлює думку, що окремі ухвали повинні бути ефективним засобом дотримання законності та забезпечення судом захисту прав і свобод. При цьому, на переконання вченої, окрема ухвала не вирішує

процесуальних питань, а має «сигналізаційний» характер, хоча, водночас, може виконувати превентивну та профілактичну функції [7, с. 65–66].

Своєю чергою Я. О. Берназюк, розглядаючи підняте питання у контексті адміністративного судочинства, висловлює думку, що окрема ухвала у силу здатності адміністративних справ повторюватися є інструментом, який спричиняє запобіжний ефект [8, с. 305].

У світлі окреслених вище позицій з урахуванням положень чинного господарського процесуального законодавства України, вважаємо, що окрема ухвала, постановлена у межах господарського процесу, може виконувати декілька функцій в залежності від підстав її постановлення.

У першу чергу це присікальна функція. Вона втілюється у припиненні правопорушення як наслідку постановлення

окремої ухвали. Особа, діяльності якої стосується окрема ухвала, може припинити вчинюване порушення закону у зв'язку з постановленням відповідного судового акту.

У цьому ж отримує втілення і захисна функція, але лише в частині, пов’язаній з припиненням порушення відповідною особою суб'єктивних прав інших учасників відносин. Як правило, окрема ухвала не виконує відновлювальну функцію, оскільки, на відміну від остаточного рішення суду про справі не забезпечує відновлення порушених прав шляхом реалізації компенсаторних механізмів. Адже складно визначити узгодженість такого впливу окремої ухвали на відповідних суб'єктів з принципом диспозитивності господарського судочинства, особливо ураховуючи можливість постановлення окремої ухвали відносно осіб, які не є учасниками судового процесу, і при цьому в умовах ймовірного спору про право за участю відповідної особи.

Також окрема ухвала здатна виконувати превентивну функцію, проте лише у межах перспективного ракурсу. Вона не здатна нівелювати порушення, яке вже відбулось, проте шляхом здійснення, як зазначає В. Г. Бобко, профілактичного та виховного впливу [6, с. 23 – 24], вона може не допустити повторні аналогічні порушення або здатна мінімізувати ймовірність їх повторення.

Таким чином, з точки зору категорій відповідальності та захисту окрема ухвала господарського суду здатна припинити порушення та мінімізувати ймовірність його повторного вчинення, проте, як правило, окрема ухвала самостійно не спрямовується на забезпечення штрафної та компенсаторної функцій, тобто вона не є самостійною підставою для притягнення особи до юридичної відповідальності або покладення на неї обов’язку з відшкодування завданої шкоди. Як правило, вона виступає підставою

для відповідних суб'єктів, яким вона адресується, для розгляду відповідних питань, пов’язаних з притягненням учасників господарських чи інших відносин до відповідальності.

Водночас окреслене вище більшою мірою стосується переважно матеріально-правових питань, що є предметом розгляду господарського суду у межах судової справи (або, як зазначає С. В. Сеник, питань, які виходять за межі пред’явлених вимог, проте пов’язаних з ними [9, с. 37]), а також питань судового процесу, як-то «зловживання процесуальними правами», «порушення процесуальних обов’язків» та «неналежне виконання професійних обов’язків [адвокатом чи прокурором]», тобто питань, на які безумовно поширюється юрисдикція господарського суду.

У той же час питання функцій окремої ухвали, яка постановляється у господарському процесі, проте у контексті обставин, які

містить ознаки кримінального правопорушення, є певною мірою специфічним з багатьох причин, у тому числі з причин спеціалізації судів, а також їх юрисдикції. У зв'язку з цим, якщо і можна стверджувати про те, що окрема ухвала господарського суду у відповідних випадках спричиняє аналогічний вплив на відповідних суб'єктів з точки зору принципів кримінальної юстиції, а тому виконує ті ж самі функції, то лише умовно, зокрема з припущенням, що спричинення такого впливу є значно слабшим.

Пояснимо цей висновок більш ретельно в аспекті проблемних сторін піднятого питання.

4. Проблемні аспекти постановлення господарським судом окремої ухвали стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення 

4.1. Умови постановлення окремої

ухвали

Як ми зазначали раніше, умовою постановлення господарським судом окремої ухвали виступає прийняття цього судового акту «при вирішенні спору».

При цьому системний аналіз положень ГПК України дозволяє стверджувати про телеологічну детермінацію «вирішенням спору» як основним завданням господарського судочинства, задекларованим у частині першій статті 2 ГПК України, усіх стадій позовного провадження у межах господарського судочинства. Адже як підготовче провадження, так і розгляд справи по суті об’єднані єдиною метою у формі вирішення спору у зв'язку з чим є складовими єдиного процесу вирішення господарського спору.

Тим не менше, частина перша статті 246 ГК України не розкриває зміст категоріального словосполучення «при вирішенні спору», що

може стати причиною різнотлумачення.

Звертаючись у цьому ключі до судової практики щодо вирішення піднятої проблеми в умовах неоднозначності законодавчого положення слід у першу чергу зазначити, що вирішуючи справу, національні суди мають вибирати такі способи тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення Європейського суду з прав людини від 06.12.2007 р. у справі «Воловік проти України» (заява № 15123/03) [10].

Своєю чергою, як зазначає Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останні правові позиції Верховного Суду. Відповідний за змістом правовий висновок міститься у постановах Великої Палати від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 [11], від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17 (п. 71) [12],

від  08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (п. 143) [13], від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22 та ін. [14].

З цього приводу у своїй постанові від 30 липня 2018 року у справі №922/2598/16 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, посилаючись на постановe Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зокрема зазначив, що суд може винести окрему ухвалу в будь-який момент часу в процесі розгляду справи [15].

Положення, на яке посилається Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду міститься у пункті 5.2 зазначеної постанови Пленуму згідно з яким окрема ухвала виноситься, як правило, одночасно з рішенням зі справи. Водночас з урахуванням

обставин конкретної справи (зокрема, у випадках, зазначених у підпунктах 3.12, 3.13 пункту 3 цієї постанови) суд може винести окрему ухвалу в будь-який момент часу в процесі розгляду справи [16, п. 5.2].

Наразі це положення залишається актуальним, зокрема і в силу того, що з самої першої редакції ГПК України (ураховуючи термінологічні текстові зміни «арбітражний суд» на «господарський суд») і до його викладення у новій редакції у 2017 році положення про окрему ухвалу містилося у статті 90 і на момент прийняття у 2011 році зазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України мало такий зміст: «Господарський суд, виявивши при вирішенні господарського спору порушення законності або недоліки в діяльності підприємства, установи, організації, державного чи іншого органу, виносить окрему ухвалу» [17].

Нагадаємо, що у чинній редакції ГПК України

частина перша статті 246, зокрема встановлює: «Суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу …» [2, ст. 246]. Тобто в обох випадках вживається термінологічна конструкція «при вирішенні спору».

При цьому у світлі зазначеного також неможна проігнорувати ту обставину, що у частині першій статті 246 ГПК України вживається саме лексична конструкція «вирішення спору», а не «розгляд справи».

Згідно усталених доктринальних положень та загальноприйнятого юридичного підходу до розуміння відповідних понять і категорій, «судовий розгляд», «вирішення спору» являє собою систему процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямованих на розгляд і вирішення по суті правового спору [18, с. 160; 19, с. 381; 20, с. 360; 21, с. 272].

Тобто «судовий розгляд» та «вирішення спору» є більш широкими юридичними категоріальними конструкціями, ніж «розгляд справи по суті» і співвідносяться як рід та вид відповідально, що дозволяє з впевненістю стверджувати про поглинання «вирішенням спору» стадій підготовчого провадження і розгляду справи по суті.

При цьому у світлі наведених вище обставин слід окремо відмітити, що після набрання чинності новою редакцією ГПК України, господарськими судами України була активно продовжена обґрунтована практика з постановлення окремих ухвал на стадії підготовчого судового засідання. Безліч таких судових актів було постановлено господарськими судами саме на стадії підготовчого судового засідання до початку розгляду справи по суті або, навіть, при залишенні позову без розгляду та без виклику сторін, включаючи наказне провадження.

Лише незначна кількість судових справ

порівняно із загальною масою господарських спорів, у яких окремі ухвали були постановлені за відповідних умов: № 910/7009/18, № 916/2401/18, № 906/1106/17, № 908/3329/19, № 927/1018/19, № 927/738/19, № 910/4110/20, № 906/1169/20, №  910/14588/20, №  910/13410/20, № 906/204/21, № 910/9280/21, № 24/142-б, № 910/7412/21, № 927/37/22, № 927/643/22, № 927/63/23, № 910/1170/23, № 927/694/23, № 908/3283/23, №  910/12308/23, №  910/19283/23 та ін. [Див. 22].

Загалом, за відомостями, які містяться за пошуковим запитом з цього питання у Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі – Реєстр), наразі більше 400 (чотириста) окремих ухвал постановлені господарськими судами України на стадії підготовчого судового засідання.

Окремі ухвали на стадії підготовчого судового засідання поставлялись і судами цивільної та адміністративної юрисдикцій, про що

свідчить моніторинг Реєстру.

Тверде переконання з приводу можливості суду постановляти окрему ухвалу на будь-якій стадії процесу висловлюють і вчені-правники. Зокрема, як зазначає С.В. Сеник, як правило, окрема ухвала постановляється одночасно з ухваленням рішення, проте вона може бути постановлена і раніше [9, с. 39]. Відповідна позиція також висловлена В.Е. Беляневич та іншими авторами науково-практичного коментаря до Господарського процесуального кодексу України [23, с. 768].

4.2. Підстави постановлення окремої ухвали

Як ми зазначали раніше, в якості підстави для постановлення господарським судом окремої ухвали частина перша статті 246 ГПК України визначає «порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб» [2, ст. 246].

У світлі сформованого нами на початку дослідження висновку стосовно предмету окремої ухвали у контексті юрисдикції господарського суду, слід констатувати, що положення частини першої статті 246 ГПК України в частині визначення підстави постановлення окремої ухвали, яке при цьому перебуває у системно-логічному зв'язку з положенням частини одинадцятої цієї ж статті, досить складно узгоджується на рівні термінології з положеннями Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), не кажучи вже про те, що за своєю сутністю це питання має набагато глибший характер, ніж визначений відповідними положеннями.

У цілому слід розуміти, що окрема ухвала, яка постановляється господарським судом стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, за своїм характером є дещо «іншою ухвалою», ніж та, що постановляється

господарським судом відносно обставин, які повністю охоплюються юрисдикцією господарського суду.

Якщо окрема ухвала, яка постановляється господарським судом стосовно питань, віднесених до юрисдикції господарського суду за галузевим характером, у переважній кількості ситуацій її постановлення усеціло узгоджується з предметом відання господарських судів за галузевою ознакою, то окрема ухвала яка постановляється господарським судом стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, має чітко виражений міжгалузевий характер, при цьому з більшим нахилом у сферу кримінальної юстиції, і, по суті, являє собою своєрідний «міст» між господарським і кримінальним процесами.

Розв’язуючи підняту проблему необхідно чітко розуміти дві важливі обставини, які можна умовно назвати процедурною та

кадрово-інституційною.

З процедурної точки зору господарські суди, як зазначено в частині першій статті 20 ГПК України, розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку із здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності; справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах та ін. [1, ст. 20].

Своєю чергою у контексті кримінального процесу господарський суд не є судом у розумінні пунктів 20–22 частини першої

статті 3 КПК України, тобто судом, який має право ухвалити вирок або постановити ухвалу про закриття кримінального провадження [24, ст. 3]. Господарський суд не наділений повноваженнями зі здійснення судового кримінального провадження ані положеннями ГПК України, ані положеннями КПК України.

З кадрово-інституційної точки зору судді господарського суду є фахівцями у сфері відносин і щодо кола питань, які охоплюються юрисдикцією господарського суду. Кадровий склад відповідних судів формується за рахунок юристів, які мають знання, необхідні для здійснення господарського судочинства. Система кваліфікаційного оцінювання суддів господарських судів та кандидатів на посаду суддів господарських судів не висуває до відповідних осіб вимоги про широке володіння знаннями стосовно законодавства України про кримінальну відповідальність, а

також щодо порядку здійснення судового кримінального провадження, достатніми для розгляду кримінальних справ і здійснення правової кваліфікації юридично важливих у контексті законодавства України про кримінальну відповідальність, а також кримінального пресувального законодавства України обставин.

У світлі окреслених вище умов, слід констатувати, що з формальної точки зору положення чинного законодавства України не визнають суддів господарських судів фахівцями у сфері кримінального права і не наділяють господарські суди юрисдикцією щодо розгляду кримінальних справ.

Це важлива обставина, яка дозволяє більш широко поглянути на концепцію окремої ухвали у господарському судочинстві у контексті її зв'язку з механізмами кримінальної юстиції.

Повертаючись до питання підстав

постановлення господарським судом окремої ухвали стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, у світлі викладених вище положень, слід приймати до уваги сутнісний зв’язок господарського судочинства (в частині постановлення такої ухвали) та кримінального процесуального законодавства України.

З цього приводу слід констатувати, що вирішуючи питання про постановлення господарським судом окремої ухвали стосовно порушення законодавства, яке містить «ознаки кримінального правопорушення», слід ураховувати принцип jura novit curia, проте з урахуванням юрисдикції господарських судів.

Тобто «суд знає право», яке поширюється на спори, які підпадають під юрисдикцію господарського суду, що прямо визначається спеціалізацією господарських судів та кваліфікаційними вимогами, які висуваються

до суддів таких судів. Також «суд знає» основні положення суміжних галузей права, у тому числі кримінального права, так як суд, а точніше його склад (судді) є фахівцями у сфері права – особами які мають юридичну освіту. Однак формально «суд не знає» положення законодавства України про кримінальну відповідальність настільки, щоб здійснювати кваліфікацію відповідних обставин, зокрема ймовірної події кримінального правопорушення, а фактично – будь-яке володіння такими знаннями у будь-якому обсязі не корелює із задачами господарського судочинства здійснення якого не передбачає їх застосування.

Більше того, навіть суд у розумінні пунктів 20–22 частини першої статті 3 КПК України, при розгляді кримінальної справи кваліфікує «ознаки кримінального правопорушення» як «подію кримінального правопорушення» і «злочин» лише у ході кримінального провадження. Тобто для самого лише

встановлення події кримінального правопорушення, а не лише «ознак кримінального правопорушення», які згодом можуть не підтвердитись у зв'язку з чим відповідна подія не набуде стверджувального і встановленого значення «кримінального правопорушення», положеннями КПК України передбачена система процедур, проходження яких спрямовується на встановлення чи спростування відповідних припущень.

У зв'язку з цим цілком закономірно, що на момент постановлення господарським судом окремої ухвали йдеться саме про «ознаки кримінального правопорушення», а не про «кримінальне правопорушення». Господарський суд просто не має необхідних юридичних кримінальних процесуальних інструментів для встановлення чи спростування відповідних обставин з точки зору законодавства України про кримінальну відповідальність. Тому при постановленні

господарським судом окремої ухвали у відповідних обставинах йдеться лише про припущення.

Саме тому, як зазначають С. В. Сеник [9, с. 39] та Т. С. Федорова [25, с. 38], при постановленні окремої ухвали суд не здійснює юридичну кваліфікацію правопорушення, проте, як правило, визначає в окремій ухвалі склад якого правопорушення треба перевірити.

Інакше кажучи, господарський суд не може і не повинен кваліфікувати відповідні обставини, що спонукали до постановлення окремої ухвали стосовно порушення законодавства, яке містить «ознаки кримінального правопорушення», з точки зору законодавства України про кримінальну відповідальність. Він лише висловлює припущення про те, що відповідна обставина може мати відповідні ознаки проте, не стверджує і не констатує їх наявність. У зв'язку з цим господарський суд не ухвалює

рішення по суті стосовно відповідних обставин, на відміну від обставин, які охоплюються його юрисдикцією, а лише інформує правоохоронні органи про можливу наявність таких ознак у відповідному акті (актах) поведінки.

Відповідні положення отримали відображення також у судовій практиці вищих судових інстанцій України. Наприклад, у своїй постанові від 04 серпня 2022 року у справі № 160/10500/20 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, зокрема зазначив: «Викладені у заяві обставини про наявність ознак кримінального правопорушення у діях посадових осіб Товариства з обмеженою відповідальністю "Паркт Сервіс Группе" (підроблення документів) належать до компетенції органів досудового розслідування та не можуть бути виявлені судом при розгляді цієї справи, оскільки прийняття судом такої окремої ухвали не

відповідатиме закріпленій Кодексом адміністративного судочинства України меті ухвалення такого процесуального судового рішення» [26]. Своєю чергою у постанові від 26 грудня 2023 року у справі № 580/4100/22 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, зокрема зазначив, що «Юридична кваліфікація правопорушення судом не здійснюється. Водночас, суд може в окремій ухвалі зазначити, елементи якого складу правопорушення слід перевірити» [27].

Ця позиція була «зацементована» Верховним Судом у безлічі інших судових проваджень адміністративної, цивільної та господарських юрисдикцій, що надало їй характеру усталеної. Це, зокрема справи №№ 822/1832/18, 810/1941/16, 826/5438/15, 756/1181/15-ц, 1340/4560/18, 640/20945/18, 363/4451/16-а, 760/4739/17, 185/3733/17 (2-а/185/7/18), 855/84/20, 855/87/20, 806/1943/18, 509/3882/16-а, 420/1759/19,

560/3102/20, 806/2299/18, 1440/2291/18, 580/2499/19, 640/14572/20, 1140/2176/18, 9901/230/19, 160/10500/20, 460/2253/19, 460/2253/19, 460/2253/19, 140/506/22, 520/23938/21, 640/5273/21, 240/32482/21, 120/4975/22, 420/822/21, 640/28394/21 та ін. [Див.: 22].

4.3. Окрема ухвала у господарському процесі: право чи обов'язок суду?

Положення чинного законодавства Україні не дають однозначної відповіді на питання чи зобов’язаний суд або лише має право постановити окрему ухвалу, якщо він припускає можливе існування «ознак кримінального правопорушення». При цьому вжиті у статті 246 ГПК України формулювання «суд… постановляє» та «суд може постановити» також є суперечливими у цьому сенсі. У зв'язку з цим цю проблему необхідно вирішувати у контексті комплексного зв'язку нормативно-правових положень.

Стаття 19 Конституції України, як ми зазначали раніше, поширює на діяльність суду спеціально-дозвільний тип правового регулювання [1, ст.19]. Водночас статтею 396 Кримінального кодексу України (далі – КК України) встановлюється відповідальність за «Приховування злочину», а саме — заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину [28, ст. 396]. Ця обставина, з урахуванням принципу jura novit curia, який повинен осмислюватись з урахуванням наявності у суддів господарських судів вищої юридичної освіти, яка забезпечує, принаймні, базові уявлення щодо законодавства України про кримінальну відповідальність, зокрема на рівні вищому, ніж у середньостатистичної розумної і обачливою людини, яка не є фахівцем у сфері права, дозволяє стверджувати, що постановлення господарським окремої ухвали «стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення», є все ж таки обов’язком, а

не правом суду, зміст якого при цьому повинен осмислюватись з урахуванням сформованих вище висновків щодо рівня компетентності суддів господарських судів у питаннях «ознак кримінального правопорушення» і їх обізнаності щодо законодавства України про кримінальну відповідальність у цілому.

Також С. В. Сеник висловлює переконання, що суд «зобов’язаний», а не «має право» реагувати на порушення закону шляхом постановлення окремої ухвали [9, с. 38].

При цьому слід ураховувати, що у контексті системного аналізу статті 19 Конституції України, а також положень ГПК України господарські суди повинні комунікувати з інституціями правоохоронної системи України, у тому числі сфери кримінальної юстиції, у визначених ГПК України та іншими законодавчими актами формах.

Ця обставина свідчить про те, що

припущення господарського суду про «ознаки кримінального правопорушення» повинне отримувати відображення саме в окремій ухвалі як спеціальному інструменті комунікації господарських судів з правоохоронної системою у сфері кримінальної юстиції, а не, наприклад, у заяві судді про можливе вчинення учасником господарського спору або третьою особою (про відповідний акт поведінки якої суд дізнався у ході розгляду господарського спору) кримінального правопорушення. Адже така заява, по-перше, може наділяти суд статусом свідка, що пов’язуватиметься з можливими складнощами продовження здійснення ним господарського правосуддя у справі, у межах якої було сформовано висновок про можливі «ознаки кримінального правопорушення», а, по-друге, не узгоджуватиметься з формою взаємодії господарських судів з правоохоронними інституціями, передбаченої статтею 246 ГПК України, яка, вочевидь, і розроблялася як міст

між господарськими судами та інституціями правоохоронного блоку державного апарату.

У протилежному випадку втрачається сенс положень статті 246 ГПК України в частині реакції суду на можливі ознаки кримінального правопорушення, виявлені у ході вирішення господарського спору.

4.4. Окрема ухвала господарського суду у світлі принципів господарського судочинства

Учасники господарського процесу щодо яких постановляються окремі ухвали, особливо такі, що стосуються припущення щодо ознак кримінального правопорушення, дуже часто нарікають на те, що постановляючи таку ухвалу, суд завчасно ставить під сумнів їх доводити як учасника господарського спору.

Проте з цього приводу слід навести декілька положень.

По-перше, можливість постановлення

відповідної ухвали прямо встановлюється ГПК України, що презюмовано надає їй характеру інструмента, застосування якого узгоджується з принципами господарського судочинства.

По-друге, у світлі викладених вище обставин, очевидно, що постановляючи окрему ухвалу, суд звертається за встановленням, підтвердженням чи спростуванням наявності у відповідних діяннях ознак кримінального правопорушення. Тому в окремій ухвалі відображаються лише припущення господарського суду, які він не може самостійно підтвердити чи спростувати, що закономірно визначає неможливість оцінки ним відповідних обставин у контексті поведінки відповідного учасника спору аж допоки не будуть отримані результати відповідної «перевірки» від правоохоронної системи.

Постановляючи відповідну ухвалу, суд не встановлює обставини наперед, а створює

умови для їх оцінки у визначеному законом порядку суб’єктами, до компетенції яких входить здійснення кваліфікації обставин правової реальності на предмет наявності або відсутності у них ознак кримінального правопорушення.

По-третє, у силу принципу кримінальної юстиції nullum crimennulla poena sine lege учасник господарського процесу не може бути притягнений до кримінальної відповідальності на підставі самої лише окремої ухвали господарського суду як остаточного судового рішення, якщо для притягнення до кримінальної відповідальності немає підстав. Адже, у межах системи кримінальної юстиції, ця ухвала має зовсім інше значення, ніж ухвали, що постановляються у межах судового кримінального провадження.

Крім того, частинами першою та другою статті 62 Конституції України встановлюється, що особа вважається невинуватою у вчиненні

злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину [4, ст. 62].

У світлі викладених вище обставин, оскарження окремої ухвали суду, адресованої прокурору або органу досудового розслідування, має таке саме значення як і оскарження повідомлення третьої особи про можливе вчинення учасником судового процесу кримінального правопорушення. Обставини, викладені у відповідних формах комунікації, повинні бути перевірені правоохоронною системою, а особа, щодо якої здійснено таке повідомлення, не може бути притягнена до кримінальної відповідальності, якщо вона не вчиняла кримінального правопорушення.

Зважаючи на викладене, окрема ухвала, яка

стосується питання ознак кримінального правопорушення у діяннях учасників судового процесу або третіх осіб, повністю узгоджується з принципами господарського судочинства.

Її постановлення у світлі інформативної та координаційної функції, які вона виконує у межах зв'язку господарського процесу із системою кримінальної юстиції, не порушує прав учасників господарського процесу і, як правило, не обмежує їх, не ставить заздалегідь доводи відповідних осіб як учасників такого процесу під сумнів і не порушує принципу рівності та змагальності сторін. Тому, як зазначає В. В. Заборовський, специфічною рисою окремої ухвали є, зокрема те, що в одній справі може бути постановлено декілька таких ухвал незалежно від характеру та значення інших судових актів, ухвалених по тій самій справі, стосовно тих самих учасників процесу [29, с. 106].

Висновки

Підсумовуючи проведений аналіз, вважаємо за можливе сформувати такі висновки.

1. Чинна редакція статті 246 ГПК України не охоплює своїм змістом усі базові аспекти концепції окремої ухвали, як необхідної умови ефективного використання відповідного інструменту реагування господарського суду на встановлені, а також можливі порушення законодавства учасниками судового процесу та третіми особами.

2. Умовою постановлення господарським судом окремої ухвали є встановлення ним обставин, визначених положеннями чинного законодавства України в якості підстав для такого постановлення, а також здійснення відповідного акту постановлення під час розгляду справи або, інакше кажучи,  у межах судового провадження.

3. Підставою для постановлення господарським судом окремої ухвали виступає

порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб та (або) припущення господарського суду про наявність у діяннях учасників спору або третіх осіб ознак кримінального правопорушення.

4. Окрема ухвала, що постановляється господарським судом відносно обставин, які охоплюються юрисдикцією господарського суду за галузевим критерієм, виконує присікальну (припиняючу) та перспективно-превентивну функції (попереджає можливі наступні відповідні порушення).

5. Окрема ухвала, що постановляється господарським судом стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, виконує переважно інформативну та координаційну функції.

Господарський суд, будучи не наділеним функціями суду у сфері здійснення

кримінального судового провадження у розумінні пунктів 20–22 частини першої статті 3 КПК України, не може здійснювати кваліфікацію обставин правої реальності як таких, що мають ознаки кримінальних правопорушень, у зв'язку з чим лише адресує відповідні припущення прокурору або органу досудового розслідування для їх аналізу та оцінки з точки зору положень законодавства України про кримінальну відповідальність.

При цьому господарський суд контролює отримання відповіді щодо окремої ухвали задля подальшого узгодження судового провадження у межах господарського судочинства з можливим кримінальним провадженням, що стане результатом розгляду обставин, викладених в окремій ухвалі.

6. Господарський суд зобов’язаний, а не має право, постановляти окрему ухвалу стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення. Це

визначається системним зв’язком статей 19 Конституції України, 396 КК України, а також правовим статусом і функціями господарського суду як інституції сфери правосуддя.

7. Окрема ухвала, що постановляється господарським судом стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, узгоджується з принципами господарського судочинства і не порушує прав та законних інтересів учасників господарського спору, оскільки можливість її встановлення визначається безпосередньо положеннями ГПК України, сама ухвала не констатує факт вчинення кримінального правопорушення, а лише містить припущення про можливу наявність ознак кримінального правопорушення у визначених обставинах і при цьому така ухвала не спричиняє безпосередньо наслідок у формі притягнення особи, обставини щодо якої вимагається

перевірити, до кримінальної відповідальності, а лише містить звернення до прокурора або органу досудового розслідування встановити, підтвердити чи спростувати відповідні припущення.

При цьому самі по собі відповідні обставини до їх оцінки зазначеними суб’єктами не впливають на їх оцінку господарським судом, оскільки для нього вони залишаються невизначеними у кримінально-правовому ключі як для суб'єкта, не уповноваженого на здійснення їх правової кваліфікації.

 

Список використаних джерел:

1. Конституція України: станом на 20.04.2024 р. Відом. Верхов. Ради України. 1996. № 30. ст. 141 (зі змінами).

2. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України від 06.11.1991 р. № 1798-ХІІ (в редакції Закону № 2147-VIII від

03.10.2017 р.).  Відом. Верхов. Ради України. 1992. № 6. Ст. 56 (із змінами).

3. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV.  Відом. Верхов. Ради України. 2004. №№ 40–41, 42. Ст. 492 (із змінами).

4. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06.07.2005 р. № 2747-IV.  Відом. Верхов. Ради України. 2005. №№ 35–36, 37. Ст. 446 (із змінами).

5. Рєзнікова В. В. Відповідальність учасників господарського процесу за зловживання правами та невиконання процесуальних обов'язків. Університетські наук. записки. 2017. № 63. С. 149–166.

6. Бобко В. Г. Окрема ухвала як спосіб захисту прав учасників цивільного судочинства. Цивілістична процесуальна думка. 2015. № 1. С. 23–26.

7. Дорохіна Ю. А. Окрема ухвала суду як

інструмент забезпечення законності: сутність, правові підстави, наслідки. Вчені записки ТНУ імені В. І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 2, ч. 2. С. 65–69.

8. Берназюк Я. О. Національна та міжнародні стандарти протидії зловживанню процесуальними правами під час вирішення публічно-правових спорів. Право і суспільство. 2021. № 5. С. 301–305.

9. Сеник С. В. Окрема ухвала як одна з форм судового акта в цивільному процесі. Цивілістична процесуальна думка. 2016. № 3. С. 37–41.

10. Рішення Європейського суду з прав людини від 06.12.2007 р. (справа «Воловік проти України») (заява № 15123/03). Офіц. вісн. України. 2008. № 32. Ст. 1074.

11. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 р., судова справа № 755/10947/17. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/79834955

(дата звернення: 23.04.2024).

12. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.11.2021 р., судова справа № 825/997/17. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/101241002 (дата звернення: 23.04.2024).

13. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.08.2023 р., судова справа № 910/8115/19(910/13492/21). URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/113269741 (дата звернення: 23.04.2024).

14. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.10.2023 р., судова справа № 906/1026/22. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/114188431 (дата звернення: 23.04.2024).

15. Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.07.2018 р., судова справа № 922/2598/16. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/75637022 (дата звернення: 23.04.2024).

16. Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції: постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0018600-11#Text (дата звернення: 23.04.2024).

17. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України від 06.11.1991 р. № 1798-ХІІ.  Відом. Верхов. Ради України. 1992. № 6. Ст. 56 (із змінами).

18. Логінов О. А., Штефан О. О. Цивільний процес України: навч. посіб. Київ: Юрінком Інтер, 2012. 368 с.

19. Цивільний процес України: підруч. / за заг. ред. В. К. Пучинського. Харків: Право, 2012. 654 с.

20. Цивільний процес України : підруч. / за заг. ред. д.ю.н., доц. М. М. Ясинка. Київ: Алерта, 2014. 744 с.

21. Цивільний процес України: підруч. /за ред. Харитонова Є. О. Київ: Підручники, навчальні посібники, 2012. 536 c.

22. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/

23. Господарський процесуальний кодекс України (станом на 01.08.2014 р.): наук.-практ. коментар / В. Е. Беляневич та ін. 4-е вид., перероб. і доп. Київ: Юстиніан, 2014. 1299 с.

24. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 р. № 4651-VI.  Відом. Верхов. Ради України. 2013. №№ 9–10, 11–12, 13 Ст. 88 (із змінами).

25. Федорова Т. С. Форми судового контролю в господарському судочинстві. Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. Серія ПРАВО. 2017. Вип. 47, т. 2. С. 37–41.

26. Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04.08.2022

р., судова справа № 160/10500/20. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/105577858 (дата звернення: 23.04.2024).

27. Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26.12.2023 р., судова справа № 580/4100/22. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/115982265 (дата звернення: 23.04.2024).

28. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ.  Відом. Верхов. Ради України. 2001. № 25–26. Ст. 131 (із змінами).

29. Заборовський В. В. Окрема ухвала суду як привід для порушення дисциплінарного провадження відносно адвоката: практичні проблеми застосування. Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. Серія ПРАВО. 2015. Вип. 34, т. 3. С. 105–109.

 

Закон і бізнес