Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Узгодження контрольно-наглядових функцій ВРП з принципами незалежності та безсторонності суду (судді)
ІВАН ЖИГАЛКІН, СУДДЯ-СПІКЕР ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ, Д.Ю.Н.
Важливою сучасною проблемою забезпечення правосуддя виступає узгодження процедури розгляду Вищою радою правосуддя скарги на суддю, подану однією зі сторін судового процесу під час розгляду справи, тобто до моменту ухвалення остаточного рішення в ній, з принципами незалежності та безсторонності суду (судді) як основоположними ідеями функціонування судової системи.
Кореляція процесу розгляду дисциплінарної скарги з принципами незалежності та безсторонності суду (судді)
Незалежність та безсторонність суду (судді) виступають визначальними базовими принципами побудови усього механізму правосуддя. Являючи собою результат багатовікової еволюції суспільства, інституційного апарату держави, а також процедурних норм, в умовах активної розбудови демократичного суспільства і широкої імплементації високих європейських стандартів у сфері забезпечення прав та основоположних свобод людини ці засади набули значення елементу sine qua non ефективного функціонування системи правосуддя, а також ознак які у цілому дозволяють охарактеризувати інституцію, названу положеннями законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів держави «судом», як, власне, суд за своєю сутністю, а не лише за номінативною ознакою.
В умовах сьогодення окреслені положення набули значення догм правосуддя, а також засад, що цементують усю систему принципів судочинства, незалежно від спеціалізації судів і нормативно-правової основи судового процесу, у зв’язку з чим у вітчизняному аспекті рівною мірою стосуються господарських, загальних та адміністративних судів, а також здійснюваного ними процесу розгляду і вирішення справ.
Тим не менше, суспільство і право перебувають у процесі перманентного розвитку. Тому реформування існуючих або створення нових державних інституцій, вдосконалення процесуального законодавства, зміни процедури формування суддівського корпусу, нововведення в частині механізмів реакції дисциплінарних органів щодо скарг на суддів та інші обставини завжди детермінують необхідність узгодження відповідних змін з фундаментальними принципами побудови судової системи до яких відносяться у тому числі засади незалежності та безсторонності суду (суддів).
Як правило, відповідна кореляція встановлюється ще на стадії нормопроектування, проте багато питань виникає безпосередньо у процесі правозастосування, який, апробовуючи відповідні норми, виявляє ті аспекти суспільних відносин у яких принципи судочинства отримують конкретне втілення.
У зв’язку з цим у межах цього матеріалу зосередимося на розгляді точок перетину і шляхів гармонізації процесу розгляду Вищою радою правосуддя дисциплінарної скарги на суддю з принципами незалежності та безсторонності суду (судді) в аспекті їх реалізації у процедурі судочинства.
Для комплексного осмислення піднятої проблеми необхідно ураховувати вихідні концептуальні умови розгляду Вищою радою правосуддя скарги, поданої, як правило, одним із учасників процесу, на суддю якими виступають: 1) перебування учасників судового процесу у стані юридичного спору (конфлікту); 2) існування процесуальної форми судочинства як нормативно визначеного способу вирішення юридичного спору; 3) визначення на рівні закону суду в якості суб’єкта вирішення спору; 4) розгляд Вищою радою правосуддя скарги на дії чи бездіяльність судді, а також здійснення дисциплінарного переслідування судді в особливій процесуальній формі, визначеній законом.
А) Юридичний спір (конфлікт)
В основі юридичного спору завжди лежить спір соціального характеру, який сучасні дослідники називають «конфліктом». Як і у всіх випадках феноменології поширення правового впливу на суспільні відносини, обставина об’єктивної реальності стає обставиною реальності правової у разі поширення на неї норм об’єктивного права або, інакше кажучи, відображення моделі цієї обставини у відповідних нормативних положеннях джерел права, що надає їм юридично важливого значення при настанні в умовах практики. Тому, як зазначає І. П. Лихолат, істотною ознакою правового конфлікту виступає юридичний факт, який спричиняє виникнення між суб’єктами, які мають гострі протиріччя та різноспрямовані інтереси й потреби, правовідношення у межах якого вони наділяються взаємними правами та обов’язками. У такий спосіб юридичний факт переводить конфлікт із побутового чи економічного у правовий [1, с. 54].
Водночас, ураховуючи відносно високий актуальний рівень правової регламентації суспільних відносин у цілому, в основі юридичного конфлікту можуть перебувати, власне юридичні питання. З цього приводу М. М. Олексюк, та С. Ф. Орлов зазначають, що спонукальним чинником для виникнення конфлікту виступають закріплені у нормах права обов’язки [2, с. 447]. При цьому сам конфлікт, як зазначають О. В. Лаврухін та К. В. Кім, являє собою протиборство учасників [3, с. 62].
У світлі зазначеного важливо розуміти, що юридичний спір (конфлікт) є різновидом соціального конфлікту або ж, якщо бути більш точним – юридичною формою соціального конфлікту.
Ця обставина безпосередньо визначає схильність учасників соціального конфлікту використовувати ті засоби досягнення своєї мети (в умовах різноспрямованості цілей обох учасників конфлікту) у межах юридичної форми його розвитку, що відповідають уявленням про способи вирішення конфлікту у соціальних умовах. Інакше кажучи, інтенсивність розвитку юридичного спору (його екскалація чи деескалація), а також заходи, що вживаються його учасниками у межах правової форми, як правило, втілюють психологічні і емоційні установки, пов’язані зі сприйняттям конфлікту відповідними суб’єктами, і пропорційно відображають ту гіпотетичну картину, як би вони самі вирішили цей конфлікт, залишаючись при цьому його учасником.
Саме тому введення соціального конфлікту у правову сферу шляхом його категоризації як «юридичного спору» пов’язується з визначенням правової форми його вирішення. У зв’язку з цим, як зазначає О. В. Брусакова, юридичний конфлікт має внутрішню та зовнішню форми. В якості внутрішньої виступає, власне, правовий спір, а в якості зовнішньої – юридична процедура його вирішення [4, с. 55]. У юридичній сфері у такій процедурі уособлюється процесуальна форма.
Б) Процесуальна форма як процедура (процес) вирішення юридичного спору
Процесуальна форма, як зазначає І.А. Балюк, є нормативно встановленим порядком здійснення правосуддя, відпрацьованим на підставі узагальнення великого досвіду правозастосування [5, с. 37]. Це зовнішнє вираження кожної справи, яка розглядається судом із застосуванням законодавства та внутрішнього судження суду [6, с. 213].
Будучи суб’єктом, на діяльність якого поширюється спеціально-дозвільний тип правового регулювання, що визначається статтею 19 Конституції України, суд, здійснюючи судочинство, зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [7, ст. 19]. У зв’язку з цим щодо суду процесуальна форма судочинства спричиняє зобов’язуючий ефект. Це ж визначається і «прерогативою» імперативного методу правового регулювання, зокрема господарських процесуальних відносин, детермінованою у тому числі охоронною спрямованістю судового процесу [8, с. 98]. У зв’язку з цим процесуальна форма виступає основною «дорожньою картою» процесу вирішення спору.
Більше того, як зазначають О. М. Перунова та Л. В. Леонтьєва, суд є гарантом реалізації процесуальної форми та винесення законного й обґрунтованого судового рішення [9, с. 870].
В) Суд як суб’єкт вирішення спору
У межах вітчизняної правової системи суд являє собою інституцію, основним завданням якої виступає вирішення спорів.
Згідно з частиною другою статті 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судову владу реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур [10, ст. 2]. При цьому статтею 124 Конституції України, зокрема встановлюється, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи [7, ст. 2].
Г) Дисциплінарне провадження як різновид контрольно-наглядової діяльності
Сучасні вчені-правники визначають дисциплінарне провадження як процесуальну форму встановлення уповноваженим органом одного чи декількох порушень трудової дисципліни та винесення рішення з цього питання. При цьому таке провадження характеризується стадійністю і процедурним характером його стадій [11, с. 353], яких у цілому виокремлюється п’ять: порушення справи; розслідування справи; розгляд справи та прийняття рішення; виконання прийнятого рішення; перегляд прийнятого рішення [12, с. 95].
Тобто дисциплінарне провадження являє собою процесуальну форму, проте вона не є частиною господарської, цивільної чи адміністративної процесуальної форми, що характерна господарському, цивільному чи адміністративному судочинству відповідно.
У межах дисциплінарного провадження розглядаються аспекти професійної діяльності судді як суб’єкта, уповноваженого вирішувати спори, проте дисциплінарне провадження перебуває за межами зазначених видів судочинства, що визначає необхідність його безпосереднього узгодження з принципами правосуддя, характерними для процесуальних правовідносин. Адже, якщо об’єктом аналізу у межах, наприклад, господарської процесуальної форми виступає юридичний спір і обставини, пов’язані із ним, то об’єктом аналізу у межах процесуальної форми дисциплінарного провадження виступає, зокрема діяльність судді як суб’єкта вирішення юридичного спору.
Зміст принципів незалежності та безсторонності суду (судді)
Незалежність суддів, як зазначає І. В. Пивовар, є однією з основ демократичного цивілізованого суспільства і гарантією надійного захисту, визначена Конституцією України соціальних цінностей та правопорядку у державі [13, с. 48]. В умовах сьогодення принцип незалежності суддів є міжнародним стандартом здійснення правосуддя та організації судової влади у демократичній державі, зумовлений обов’язком правових держав утверджувати у своєму правопорядку верховенство права та справедливе правосуддя [14, с. 44].
З цього приводу Конституційного Суд України у своєму рішенні від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013 у справі у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 2, абзацу другого пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», статті 138 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці), зокрема зазначив, що положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід’ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов’язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу, права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової гілки влади (абз. другий пункту 2.2 мотивувальної частини) [15, п. 2, пп. 2.2].
Крім того, у рішенні від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2020 у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України, Конституційний Суд України, зокрема зазначив, що судова влада, зважаючи на сутність її функцій, є найменш небезпечною для демократичного врядування та інших гілок державної влади, а також для природних прав людини, визначених Конституцією України, оскільки має найменше можливостей для їх порушення або негативного впливу на них. Адже законодавча влада встановлює правила, виконавча влада застосовує примус, а судова влада не має ні того, ні іншого. Судова влада не має ні військової, ні фінансової сили, ні безпосередніх важелів впливу на інші гілки державної влади, тому вона є найбільш вразливою до посягань інших гілок державної влади. З огляду на це одним з основних завдань Конституційного Суду України є забезпечення належної реалізації принципу поділу державної влади, системи балансу влад з метою недопущення непропорційного підсилення або неадекватного впливу однієї гілки державної влади на іншу (пункт 4 мотивувальної частини) [16, п. 4].
У сучасних доктринальних дослідженнях, правових позиціях Конституційного Суду України, а також міжнародних стандартах розбудови судової системи і здійснення правосуддя принцип незалежності та безсторонності розкриваються у ключі позитивної свободи, тобто в аспекті можливості здійснення суддею власної поведінки, а також у ключі свободи негативної, тобто як свободи від зовнішнього втручання у діяльність судді. При цьому найбільше розкриття аналізовані принципи отримали саме у контексті останнього із наведених підходів.
Незалежність суддів в аспекті позитивної свободи означає, що, як констатують В. І. Плакса та В. О. Рибалко, здійснюючи правосуддя, суддя підпорядковується лише закону. Суддя має свободу неупереджено вирішувати судові справи, керуючись внутрішнім переконанням, що ґрунтується на вимогах закону [17, с. 143]. Це є тим, що В. В. Городовенко називає незалежністю суду як способом мислення [18, с. 84].
Своєю чергою незалежність судді у ключі негативної свободи, тобто свободи від зовнішнього втручання, знаходить конкретизацію у розмежуванні факторів втручання у діяльність судді на зовнішні та внутрішні відносно судової системи.
Як зазначає з цього приводу В. В. Сліпенюк, зовнішнє втручання включає у себе намагання державних органів, державних службовців, народних депутатів та інших посадових осіб вплинути на суддю. Сюди ж відноситься втручання громадськості у діяльність судової влади.
Своєю чергою внутрішнім втручанням є здійснення впливу на суддю зсередини судової системи шляхом непроцесуального впливу на суддю з боку інших суддів; встановленням контролю за здійсненням судочинства суддею; викликом його до судів вищестоящих інстанцій та вимагання звітів чи пояснень про розгляд справи; витребування від судді будь-якої інформації чи довідок про хід чи перспективу розгляду справи тощо [19, с. 21].
У зв’язку з цим однією з найважливіших умов неупередженості судді в об’єктивному сенсі є забезпечення реальної незалежності суду та суддів як від власних судових структур (вищестоящих судів чи органів суддівського самоврядування), так і від інших гілок влади та посадових осіб (Президента, парламенту, прокурора тощо) [20, с. 27].
Відповідне розуміння принципів незалежності та безсторонності суду отримало відображення у положеннях чинного законодавства України, правових позиціях Конституційного Суду України та міжнародних стандартах правосуддя.
Зокрема, відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права [10, ст. 6].
Частиною третьою цієї ж статті Закону встановлюється, що втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом [10, ст. 6].
Своєю чергою згідно з частиною четвертою статті 6 зазначеного Закону органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні утримуватися від заяв та дій, що можуть підірвати незалежність судової влади [10, ст. 6].
Тверду позицію з приводу аналізованих принципів правосуддя і порядку їх застосування в умовах практики висловив одразу у декількох своїх рішеннях Конституційний Суд України.
Зокрема, у рішенні від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) Конституційний Суд України, зокрема зазначив, що положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв’язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов’язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо (п. 2 резолютивної частини) [21, п. 2].
Також у своєму рішенні від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2020 Конституційний Суду України, зокрема зазначив, що об’єктивне застосування та належне тлумачення без будь-яких переваг можливі лише за умови незалежності Конституційного Суду України і судової влади загалом та відсутності негативного впливу і тиску законодавчої та виконавчої влади, які керуються не стільки інтересами права, скільки інтересами політики та партійними уподобаннями (пункт 4 мотивувальної частини) [16, п. 4].
В якості міжнародних стандартів, що розкривають зміст принципів незалежності та безсторонності суддів, варто навести, зокрема Монреальську універсальну декларацію про незалежність правосуддя, прийняту на Першій світовій конференції про незалежність правосуддя у Монреалі у 1983 році, пунктом 2 якої декларується, що судді, як особи, є вільними та зобов’язані приймати безсторонні рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, без будь-яких обмежень,впливів, спонук, примусів, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин [22, п. 2].
Також Бангалорськими принципами поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схваленими резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року № 2006/23, зокрема визначається, що суддя повинен здійснювати свою судову функцію незалежно, виходячи виключно з оцінки фактів, відповідно до свідомого розуміння права, незалежно від стороннього впливу, спонукання, тиску, загроз чи втручання, прямого чи опосередкованого, що здійснюється з будь-якої сторони та з будь-якою метою (пункт 1.1) [23].
Крім того, питання, пов’язані із забезпеченням незалежності та неупередженості суддів отримали відображення у рекомендаціях CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, пунктом 14 яких встановлюється, що закон повинен передбачати санкції проти осіб, які намагаються певним чином впливати на суддів. Відповідно до пункту 15 судові рішення мають бути обґрунтовані та оголошені публічно. Однак судді не зобов’язані роз’яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті таких рішень. При цьому пунктом 18 встановлюється, що коментуючи рішення суддів, виконавча та законодавча влада мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків, коли вони мають намір подати апеляцію [24, п. 14, п. 15, п. 18].
Таким чином, принципи незалежності та безсторонності суду і суддів виступають стрижневим елементом побудови усього механізму правосуддя, його наріжним каменем і водночас цементуючим елементом усієї судової системи.
У сучасних юридичних дослідженнях, а також правових позиціях державних інституцій, присвячених зазначеним правовим засадам, значне розкриття отримують найбільш радикальні прояви порушення відповідних принципів, як-от погрози на адресу судді чи вчинення стосовно нього діянь, які мітять ознаки кримінального правопорушення. Своєю чергою інституційні механізми забезпечення незалежності та безсторонності суддів не стають предметом широкої уваги, переважно у зв’язку з тим, що вони мають здебільшого «внутрішній» характер, тобто стосуються внутрішньої побудови судової системи, процесу розгляду справ та судового перегляду ухвалених рішень.
Ці питання мають глибокий, а від того складний характер у зв’язку з чим стають предметом осмислення переважно «вимогливого» дослідника у сфері права, безпосередньо суддів, фахівців з питань правосуддя а також реформаторів судової системи.
Адже за зовнішніми ознаками про незалежність судів і суддів можна стверджувати у контексті систем стримувань і противаг між гілками влади, кримінальних справ, порушеними проти суб’єктів, підозрюваних у спробах здійснення впливу на суддів тощо. Однак важливою стороною відповідного питання виступає модель побудови самої судової системи, яка безпосередньо відображається в особливостях судового розгляду справ та судового перегляду ухвалених рішень, тобто в особливостях процесуальної форми судочинства у межах конкретної правової системи.
Контрольно-наглядові функції ВРП
Процесуальна форма судочинства як засіб забезпечення незалежності та безсторонності суду
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про вищу раду правосуддя» вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів [25, ст. 1].
Такий законодавчий підхід сприяв формуванню загальної думки, що Вища рада правосуддя покликана забезпечити умови функціонування судової системи таким чином, щоб захистити суддів від втручання у здійснення ними правосуддя та убезпечити їх від можливих подальших переслідувань, чи погроз таких переслідувань, надавши суддям змогу виносити законні, справедливі та неупереджені рішення [19, с. 23].
У той же час вчені-правники одразу ж визначили, що Вища рада правосуддя виконує у тому числі і контрольно-наглядові функції відносно суддів, проявом чого виступає можливість суб’єкта владних повноважень вживати дисциплінарних заходів відносно підпорядкованих, а в окремих випадках також і відносно прямо не підпорядкованих осіб [26, с. 434–435].
Своєю чергою О. Демидюк безпосередньо зазначає, що незважаючи на модернізацію статусу відповідної інституції не слід заперечувати контрольну складову у діяльності Вищої ради правосуддя, яка прямо визначається її функціями, зокрема з формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів [27, с. 266].
Саме у цій точці взаємодії контрольно-наглядових функцій Вищої ради правосуддя та процесуальної форми судочинства (господарського, цивільного та адміністративного) виникають ризики порушення принципів незалежності та безсторонності судді. Адже, процесуальна форма, як зазначають О. М. Перунова та Л. В. Леонтьєва, являє собою хронологію поступових дій у судовому процесі, при цьому таку, що зафіксована у процесуальному кодексі, зокрема у цивільно-процесуальному, якщо йдеться про «цивільну процесуальну форму» [9, с. 871]. Відповідно, «господарська процесуальна форма» отримує втілення у положеннях Господарського процесуального кодексу України, а «адміністративна процесуальна форма» – у положеннях Кодексу адміністративного судочинства України.
Недаремно І. А. Балюк зазначив, що процесуальна форма є нормативно встановленим порядком здійснення правосуддя, відпрацьованим на підставі узагальнення великого досвіду правозастосування [5, с. 37]. Інакше кажучи, у більш широкому розумінні процесуальна форма є втіленням еволюції практики правозастосування, ідей права, а також правил судового процесу, з урахуванням розвитку суспільства, держави та правових цінностей.
Сьогодні можна стверджувати, що перші «судові» процеси почали здійснюватись як мінімуму з моменту виникнення перших державних утворень. Ще до чіткого розподілу влад судочинство активно здійснювалося по всьому світі князями, королями, різного роду колегіальними органами тощо. У зв’язку з цим сучасна процесуальна форма господарського, цивільного та адміністративного судочинства, що запроваджена у межах вітчизняного правопорядку, є результатом багатовікової еволюції правил судового процесу, який ураховує сучасні правові цінності, а також відображає їх у принципах правосуддя до яких відносяться у тому числі незалежність та безсторонність суду і суддів.
Сучасна процесуальна форма, зокрема господарського судочинства відображає внутрішню системну незалежність суду і суддів, тобто їх незалежність всередині системи правосуддя під час розгляду справи, як загального прояву і водночас базового елементу їх незалежності та безсторонності. Це, власне, і забезпечується змістом процесуальної форми у тому числі господарського судочинства.
Як зазначає Ю. Є. Полянський, суд є самостійним передусім у тому розумінні, що він, будучи частиною єдиної судової системи України, не підпорядкований водночас суду вищого рівня, а голова суду – голові вищого за рівнем суду. При цьому суди нижчестоящих інстанцій є незалежними у процесуальному розумінні від судів вищестоящих інстанцій [28, с. 81].
На противагу зазначеному слід звернутись до дисертаційного дослідження О. А. Боровицького, який, посилаючись на В. В. Долежана зазначає, що «керівництво судами» мало панівний характер в окремі періоди радянської доби, зокрема у сталінську епоху, і характеризувалося концентрацією владних повноважень поперемінно в органах виконавчої влади або у вищестоящих судах. Як результат це давало можливість відповідним суб’єктам втручатися у процес здійснення правосуддя [29, с. 66].
У зв’язку з цим сучасні правові цінності і принципи побудови судової системи не допускають «керівництва» судами вищестоящих інстанцій судів нижчестоящих інстанцій. Керівництво судовою системою ззовні сьогодні не узгоджується з базовими засадами принципу поділу влад і принципами правосуддя.
Забезпеченню такого підходу сприяє ретельно розроблена і чітко дотримувана судами процесуальна форма судочинства у межах якої суди вищестоящої інстанції взаємодіють із судами нижчестоящих інстанцій виключно у формах, визначених процесуальними кодексами, зокрема на підставі апеляційних чи касаційних скарг (а не за власним ініціативним бажанням), шляхом перегляду рішень у встановлений законом спосіб і викладенням власної оцінки обставин у визначеній формі з належним обґрунтуванням.
Суди вищестоящих інстанцій не втручаються у роботу судів нижчестоящих інстанцій поза процесуальною формою. Більше того, сучасні чинні процесуальні кодекси в окремих випадках визначають види проміжних судових рішень, які взагалі не підлягають оскарженню у апеляційному чи касаційному порядку.
Таким чином забезпечується незалежність та безсторонність суддів під час розгляду справ, а суди апеляційної та касаційної інстанцій під час такого розгляду забезпечують (за апеляційною чи касаційною скаргою відповідно) підтримку судів нижчестоящих інстанцій у проходженні процедури розгляду справи, тобто дотриманні процесуальної форми, яка, як ми зазначили, є певним «дороговказом» щодо розгляду спору.
Більше того, визнання процесуальної форми як єдиного способу вирішення спору, який забезпечує ефективне функціонування системи правосуддя і дотримання принципів незалежності та безсторонності суду, відображається у позиціях самих вищих судових інстанцій України.
Зокрема, ще у своєму рішенні від 23 березня 2011 року у справі № 6-1386св10 Верховний Суд України, зокрема зазначив, що суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі. Винятками є лише випадки, коли суд (суддя) виступає не як орган (особа), що здійснює правосуддя, а як будь-яка інша установа (особа). Заяви, скарги, спрямовані на дії судді при здійсненні правосуддя, не підлягають розглядові в суді першої інстанції, оскільки відповідно до закону є інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя [30].
У сучасній судовій практиці відповідне положення отримало відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 815/110/16, у якій Суд, зокрема зазначив, що оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ (п. 36). Також Судом зазначено, що оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді) (п. 39) [31, п. 36, 39].
При цьому ще у 2008 році відповідне концептуальне положення отримало відображення у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень відповідно до якого зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
Держави повинні гарантувати відповідність їхніх національних процедур вимогам, викладеним у рішеннях зазначеного Суду [32, п. 57].
Гармонізація контрольно-наглядових функцій ВРП з принципами незалежності та безсторонності суду
У світлі викладеного вище у сучасних умовах надзвичайно гостро постає проблема узгодження та гармонізації контрольно-наглядових функцій Вищої ради правосуддя з аналізованими принципами сучасного судочинства. Адже цілком закономірно, що відсутність у судів вищестоящих інстанцій позапроцесуальних «контрольно-наглядових» функцій відносно судів нижчестоящих інстанцій дає чітке розуміння характеру сучасної реалізації і вектору розвитку принципів незалежності та безсторонності суду у цілому.
У зв’язку з цим, не будучи суб’єктом реалізації процесуальної форми господарського, цивільного чи адміністративного судочинства, Вища рада правосуддя може здійснювати дисциплінарний контроль за діяльністю суддів лише поза судовим процесом, зокрема після його завершення (що узгоджуватиметься з аналізованими принципами) або ж під час судового процесу, тобто до його завершення, яке ознаменовується ухваленням остаточного рішення, проте лише у випадках, прямо визначених законом.
При цьому, як вбачається, здійснення відповідних контрольно-наглядових функцій навіть поза судовим процесом також повинно узгоджуватись з відповідними принципами.
Ці два напрями виступають важливою складовою процесу гармонізації контрольно-наглядових функцій Вищої ради правосуддя з принципами незалежності та безсторонності суду.
А) Здійснення ВРП дисциплінарного контролю лише після ухвалення остаточного рішення по справі і виключення з цього правила
Про неможливість здійснення Вищою радою правосуддя дисциплінарного контролю за діяльністю судді під час розгляду справи зазначила Рада суддів України. Пунктом 2 рішення Ради від 08 червня 2017 року № 34 «Про роз’яснення деяких питань щодо конфлікту інтересів», зміненому рішенням Радою суддів України від 01 березня 2019 року № 13 «Про внесення змін до рішення Ради суддів України від 08 червня 2017 року № 34» встановлюється, що подання учасником судового провадження скарги на дії судді до Вищої ради правосуддя до закінчення судового розгляду справи може свідчити про вплив на суд, у разі, коли це здійснює як тиск на суддю з метою, зокрема, перешкодити виконання суддями професійних обов’язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення, тощо, що може мати ознаки кримінального правопорушення, передбаченого статтею 376 Кримінального кодексу України [33, п. 2].
Водночас окремі гарантії забезпечення принципів незалежності та безсторонності суду закріплені і у самому Законі України «Про Вищу раду правосуддя».
Зокрема, частиною першою статті 31 зазначеного Закону встановлюється, що Вища рада правосуддя, її органи, член Вищої ради правосуддя та дисциплінарний інспектор Вищої ради правосуддя для здійснення своїх повноважень мають право витребовувати та одержувати на їх запит необхідну інформацію та документи (у тому числі з обмеженим доступом) від:
1) суддів, судів, органів суддівського самоврядування, інших органів та установ у системі правосуддя;
2) органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб;
3) юридичних осіб [25, ст. 31].
Поряд із цим частиною шостою цієї ж статті Закону чітко встановлюється, що матеріали судової справи (їх копії), пояснення від суддів чи прокурорів щодо судових справ можуть бути надані на вимогу Вищої ради правосуддя, її органу, члена Вищої ради правосуддя або дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя тільки щодо тих справ, розгляд яких закінчено. Член Вищої ради правосуддя, дисциплінарний інспектор Вищої ради правосуддя не може витребувати матеріали судових справ, розгляд яких не закінчено, крім витребування копій матеріалів судової справи у випадку подання дисциплінарної скарги з підстав, передбачених пунктом другим частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Цим нормативним положенням Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлюється така підстава дисциплінарної відповідальності судді як безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом, зволікання з виготовленням вмотивованого судового рішення, несвоєчасне надання суддею копії судового рішення для її внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень [10, ст. 106].
У такий спосіб законодавець забезпечив гармонізацію процесу розгляду скарги на суддю, реалізованого Вищою радою правосуддя, з процесуальною формою судочинства, забезпечивши, при цьому, базове дотримання принципів незалежності та безсторонності суду.
Фактично частина шоста статті 31 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» встановлює один єдиний та виключний випадок активного втручання суб’єкта дисциплінарного контролю у діяльність судді під час його перебування у судовому процесі (у широкому розумінні), тобто до ухвалення остаточного рішення по справі. Підставою для такого втручання виступають безпідставно створені суддею обставини, які затягують ухвалення остаточного рішення у справі понад строк, встановлений законом, або безпідставне затягування процесу оформлення остаточного рішення у справі.
Виключний характер санкціонування такого втручання, як вбачається, вмотивований необхідністю подолання Вищою радою правосуддя можливої практичної ситуації, що пов’язується з феноменом, який можна умовно назвати «ефект уробороса», тобто випадку, коли суддя умисно затягуватиме розгляд справи для відстрочення або уникнення розгляду дисциплінарної скарги стосовно нього.
Такий підхід законодавця виправдовується юридичної доцільністю, однак при цьому слід акцентувати увагу, що йдеться про виключний випадок втручання у діяльність судді до моменту ухвалення ним остаточного рішення по справі.
Своєю чергою в якості остаточного виступає рішення, яке припиняє судове провадження, яким, наприклад, в аспекті господарського судочинства виступають рішення про задоволення або про відмову у задоволенні позову; про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду; про відмову у видачі судового наказу; про затвердження мирової угоди. Своєю чергою ухвали про зупинення провадження у справі, про призначення експертизи, окрема ухвала тощо, не є остаточними рішеннями, оскільки їх постановлення не завершує розгляд справи.
Також важливо наголосити на тому, що йдеться про «безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом…» [10, ст. 106].
Інакше кажучи, підставою для застосування частини шостої статті 31 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» виступає порушення суддею строків, встановлених законом щодо розгляду заяви, скарги чи справи. Своєю чергою діяльність судді у межах відповідних строків, незалежно від темпоральних аспектів інтенсивності такої діяльності судді при розгляді справи, тобто періодичності активних слухань і перерв, якщо це не суперечить закону і відбувається у межах строків, визначених для розгляду справи, виключає можливість застосування Вищою радою правосуддя зазначеної частини статті 31 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».
Крім того, наведені нормативно-правові положення не дозволяють Вищий раді правосуддя витребувати матеріали судових справ за скаргами на проміжні рішення судді, якщо розгляд справи у цілому не завершено, тобто не прийнято зазначеного вище остаточного рішення по ній, а суддею при цьому дотримуються строки судового провадження.
Відповідні погляди отримали відображення і у деяких рішеннях Вищої ради правосуддя.
У рішенні Першої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 14 квітня 2021 року № 830/1дп/15-21, зокрема зазначається, що будь-які дії, спрямовані на перевірку наявності в діях судді Лєвші С. Л. під час розгляду справи № 589/3045/19 ознак дисциплінарного проступку, окрім як безпідставного затягування або невжиття суддею заходів щодо її розгляду протягом строку, встановленого законом, можуть бути розцінені як тиск на суддю та втручання в здійснення правосуддя. Більш того, це прямо заборонено статтею 31 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».
За таких обставин, доводи скарги про допущення суддею під час розгляду справи № 589/3045/19 незаконних дій, які, на думку автора скарги, згідно частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» слугують підставою притягнення судді до дисциплінарної відповідальності в даний час не можуть бути предметом перевірки [34].
Тотожні умовиводи викладені в ухвалі члена Третьої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя В.І. Говорухи від 06 травня 2021 року № 2436/0/18-21 «Про залишення дисциплінарної скарги Волинської Т. В. на дії судді Приморського районного суду міста Одеси Шенцевої Ольги Петрівни» у якій, зокрема зазначається, що відповідно до даних офіційного вебсайту «Судова влада України», в розділі «Стан розгляду справ», станом на день звернення скаржниці до Вищої ради правосуддя (23 квітня 2021 року) справа № 522/2349/21 не розглянута, знаходиться у провадженні судді Шенцевої О.П. та призначена до розгляду на 7 липня 2021 року.
Оскільки відсутні відомості про те, що розгляд справи закінчено, а отже справа знаходиться в провадженні судді Шенцевої О.П., будь-яка перевірка наявності в її діях ознак дисциплінарного правопорушення, вчиненого під час розгляду цієї справи та висновки щодо наявності підстав притягнення судді до відповідальності, до ухвалення судового рішення у справі, є передчасною.
Будь-які дії спрямовані на перевірку наявності в діях судді Шенцевої О.П., під час розгляду справи № 522/2349/21 ознак дисциплінарного проступку, окрім як безпідставного затягування або невжиття суддями заходів щодо її розгляду протягом строку, встановленого законом можуть бути розцінені як тиск на суддю та втручання в здійснення правосуддя. Більш того, це прямо заборонено статтею 31 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» [35].
Аналізований законодавчий підхід, поширений у практиці правозастосування, у цілому гармоніє з принципами незалежності та безсторонності суду, оскільки передбачає втручання у діяльність судді до завершення розгляду справи лише у випадку, коли незавершення її розгляду є результатом діяльності судді, що може бути штучною перешкодою для повноцінного здійснення дисциплінарного провадження.
У той же час у інших випадках реалізації Вищою радою правосуддя контрольно-наглядових функцій відносно судді, зокрема шляхом отримання матеріалів судової справи і пояснень, не допускається. При цьому вважаємо, що це обумовлюється двома обставинами.
Першою виступає виключення здійснення втручання у діяльність судді під час розгляду справи. Адже, сам факт витребування від судді пояснень та копій справи спричиняє вплив на здійснення ним розсуду, оскільки скарга на його діяльність, як правило, подається однією зі сторін спору, що здатне схиляти суддю до упередженого ставлення до відповідного учасника процесу.
З іншого боку, розгляд дисциплінарної скарги без залучення у цей процес судді зберігає належні умови для незалежного і безстороннього здійснення правосуддя, адже юридична доля відповідної скарги є невизначеною і зберігається ймовірність у відмові щодо відкриття дисциплінарної справи з підстав, визначених частиною першою статті 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» [25, ст. 45].
У цьому сенсі отримує підтвердження доктринальна теза про те, що незалежність суду має інструментальну цінність, а не являє собою самоціль [36, с. 41].
Другою обставиною виступає необхідність забезпечення повноти об’єкта аналізу.
Дослідники проблем конфліктології зазначають, що основний напрям конкретного конфліктного процесу можна виділити лише за результатами аналізу конфлікту по його завершенню [4, с. 55].
Своєю чергою, як зазначає Є.А. Таликін у контексті господарської процесуальної форми, ухвали господарського суду представляють собою відображення процесуальної форми поточних результатів розгляду справи. Посередництвом сукупності ухвал господарського суду отримує втілення система приписів процесуальної форми, що стосується перебігу розгляду справи.
При цьому судове рішення, перебуваючи у діалектичному зв’язку з процедурою розгляду справи, виконує роль підсумкової інтегруючої субстанції, що вбирає в себе у значному вигляді основні положення господарської процесуальної форми, реалізованої судом першої інстанції [37, с. 88–89].
Інакше кажучи, лише після ухвалення судом остаточного рішення по справі формується цілісна картина судового процесу і створюються умови для всебічного аналізу поведінки судді у межах конкретної справи, як суб’єкта здійснення правосуддя.
Б) Недопустимість дисциплінарного переслідування судді за законну реалізацію суддівського розсуду
Другим важливим напрямом гармонізації контрольних функцій Вищої ради правосуддя з принципами незалежності та безсторонності суду (судді) виступає недопустимість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за дотримання принципів незалежності та безсторонності при реалізації суддівського розсуду, а також допустиму і певною мірою звичайну практику скасувань рішень суду.
Аксіологічні аспекти розсуду судді як природного елементу процесу здійснення правосуддя отримали відображення у багатьох положеннях міжнародних програмних документів країн Європи та світу у зв’язку з чим багато у чому являють собою acquis communautaire в аспекті права Європейського Союзу або ж втіленням міжнародних стандартів правосуддя.
Зокрема, Великою хартією вольностей суддів (Magna Carta of Judges), ухваленою Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, встановлюється, що засоби для виправлення суддівських помилок слід передбачити відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.
Суддя не може нести будь-яку особисту відповідальність, пов’язану з уповноваженим здійсненням правосуддя, навіть у формі відшкодування державі, окрім випадків умисної неналежної поведінки [38, с. 30].
Також у пункті 25 Рекомендацій київської конференції з питань незалежності судової влади у країнах Східної Європи, південного Кавказу та Центральної Азії зазначається (Київ, 23–25 червня 2010 року), вказується що процедура притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності повинна стосуватися підтверджених випадків порушення правил професійної поведінки, які є значними, неприпустимими та, окрім цього, ганьблять репутацію суддівства. Дисциплінарна відповідальність суддів не може бути наслідком змісту їхніх рішень або вироків, включаючи відмінності у юридичному тлумаченні між судами; наслідком прикладів суддівських помилок чи критики суддів [8, п. 25].
Пунктом 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради до уваги Комітету міністрів Ради Європи про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях європейських суддів від 16 жовтня 2015 року зазначається, що для того щоб захистити судову незалежність від неналежного тиску, велика увага повинна приділятися врегулюванню питань притягнення суддів до кримінальної, цивільної та дисциплінарної відповідальності. Завдання тлумачення закону, оцінки доказів і фактів, які робить суддя, щоб розглянути справу, не повинні бути підставою для цивільної або дисциплінарної відповідальності судді, крім випадків злочинного, умисного порушення зобов’язань або, можливо, грубої недбалості [38, с. 762].
Значною мірою це питання стало предметом уваги Конституційного Суду України, який у своєму рішенні від 11 березня 2020 року у справі № 1-304/2019(7155/19) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193-IX, «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, зокрема зазначив, що врегульовані Законом № 1798 [«Про вищу раду правосуддя»] (розширено мною. – І.Ж.) зі змінами питання дисциплінарного провадження та притягнення судді до дисциплінарної відповідальності мають узгоджуватися з конституційним принципом незалежності суддів (абзац шостий пункту 7.1 мотивувальної частини). Дисциплінарне провадження не повинне передбачати жодних оцінок судових рішень, оскільки такі рішення підлягають апеляційному перегляду, а також повинні існувати фільтри для розгляду безпідставних по суті скарг (абзац сьомий пункту 7.1 мотивувальної частини) [39, п. 7.1].
У зв’язку з цим обґрунтованим є висновок про те, що підставами притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не може бути застосування чи незастосування ним тієї чи іншої норми права, згода або незгода із судовим рішенням скаржником або інше розуміння останнім норм матеріального чи процесуального права ніж її розуміння судом, оскільки здійснюючи правосуддя, суддя є незалежним та керується верховенством права (стаття 129 Конституції України) і розглядає справи відповідно до Конституції України, Законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [40].
Оцінка відповідній проблемі також надана Великою Палатою Верховного Суду, яка у своїй постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 9901/243/19, зокрема зазначила, що Вища рада правосуддя не може використовувати скасування судового рішення як підставу для дисциплінарної відповідальності, пеналізації чи для ухвалення рішення з негативними наслідками для особи, оскільки відповідно до абзацу другого частини першої статті 49 Закону № 1402-VIII [«Про судоустрій і статус суддів»] (розширено мною. – І.Ж.) суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.
Вища рада правосуддя не є органом державної влади, який може оцінювати законність судового рішення на підставі власного аналізу та розсуду, резюмувати і визнавати його незаконним, протиправним, фактично завідомо неправосудним поза процедурою кримінального чи дисциплінарного провадження.
Велика Палата Верховного Суду розуміє, що судді не повинні бути поза юридичною відповідальністю. Проте відповідальність <…> повинна наставати виключно за умисне (у формі [прямого чи непрямого] умислу чи грубої необережності) винесення незаконних судових рішень. Судді не повинні відповідати за тлумачення на свій розсуд правової норми, що відрізняється від тлумачення цієї норми його колегами, якщо у його рішенні відкрито, в рамках відповідного судочинства, наведена аргументація на його користь, з якою згодом не погодився суд вищого рівня. Основним засобом правового захисту від помилок у судових рішеннях слугує оскарження цих рішень у порядку апеляційного провадження. Скасування не може слугувати єдиною підставою визнання судового рішення незаконним, оскільки скасування не обов`язково означає, що суддя діяв некомпетентно або непрофесійно (абзаци перший – третій пункту 14) [41, п. 14].
Аналогічні положення стосовно піднятої проблеми були сформовані і юридичною доктриною.
З цього приводу Т.І. Пашук, зокрема зазначає, що у межах матеріально-правових умов судової відповідальності, правові норми, що встановлюють дисциплінарну відповідальність судді за юридичну помилку, можуть нести ризик застосування дисциплінарних заходів за допустимий судовий розсуд у процесі прийняття судового рішення. Таке втручання дисциплінарного органу в судову функцію може становити загрозу принципам незалежності суду та поділу влад. У зв’язку з цим вчений визначає необхідність розмежування «звичайної» юридичної помилки та особливої помилки, що становить дисциплінарний проступок.
На переконання вченого, не повинна наступати дисциплінарна відповідальність за добросовісну помилку, у той час як недобросовісна помилка виступає підставою для її застосування. При цьому про недобросовісність помилки свідчать умисна поведінка, а також груба необережність.
Водночас науковець зазначає, що одним із факторів, які впливають на допущення суддями помилок, виступає невизначеність права і наявність неоднакової судової практики, оскільки закономірно, що нечіткість законодавства та відсутність усталеної судової практики розширюють обсяг розсуду судді, а тому звужують сферу дисциплінарного втручання у його діяльність [36, с. 43, 87, 88]. Одним з таких випадків виступає проблема постановлення господарським судом окремої ухвали у разі виникнення у суду припущення про можливу наявність ознак кримінального правопорушення, яка ставала предметом нашого розгляду [Див.: 42].
Наведені вище наукові положення отримують непряме відображення у Законі України «Про судоустрій і статус суддів». У цьому сенсі слід звернути хоча б поверхневий погляд на таку підставу притягнення судді до дисциплінарної відповідальності як умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків (пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів») [10, ст. 106].
Це досить серйозне звинувачення судді, яке, однак, передбачає необхідність здійснення надзвичайно ретельного аналізу обставин, викладених у скарзі на суддю, та наявності чітко визначених підстав для застосування дисциплінарного покарання. При цьому скарга, подана на суддю за цим звинуваченням, не є підставою втручання Вищою радою правосуддя у діяльність судді шляхом витребування матеріалів судової справи (їх копій) та пояснень безпосередньо від судді до ухвалення остаточного рішення по справі.
Водночас звертає на себе увагу, що в якості підстави притягнення судді до дисциплінарної відповідальності у межах аналізованої ситуації виступає саме «умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею … порушення прав людини і основоположних свобод ..», що виключає можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ухвалення рішення в умовах, зокрема нечіткості закону або відсутності уставленої судової практики з приводу відповідного питання.
Своєю чергою деталізований погляд на підставу притягнення судді до відповідальності за зазначеним положенням Закону висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 січня 2021 року (провадження № 11-260сап20) у якій Суд, зокрема зазначив, що поставлене Вищою радою правосуддя [Другою дисциплінарною палатою] (розширено мною. – І.Ж.) ОСОБА_1 за провину дисциплінарне правопорушення, передбачене пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, має не формальний, а матеріальний склад (якщо застосувати аналогію класифікації складів злочинів). Обов`язковими елементами об`єктивної сторони такого проступку є: 1) порушення суддею прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону; 2) істотні негативні наслідки; 3) причинно-наслідковий зв`язок між порушеннями і наслідками.
Істотні негативні наслідки мають полягати не в самому по собі неправильному застосуванні суддею положень закону, якими гарантовані ті чи інші права людини (навіть якщо ця помилка мала місце), а в настанні в результаті цього конкретних фактів чи обставин, які полягають у заподіянні носію права чи іншим особам шкоди (втрата, знищення чи пошкодження майна, інші матеріальні збитки, незаконне позбавлення свободи, витік конфіденційної чи службової інформації, позбавлення чи обмеження у можливостях здійснювати професійну діяльність, шкода життю, здоров`ю, майну, честі, гідності, репутації тощо). Порушення вимог закону, навіть якщо воно допущене, може бути лише причиною таких фактів і обставин, якщо вони настали, а не становити наслідок саме по собі [43].
З цього слідує, що наявність істотних негативних наслідків є одним з обов’язкових елементів об’єктивної сторони дисциплінарного проступку, визначеного пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Релевантною до цього прикладу є також Постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2021 року (провадження № 11-253сап20) [44], а також частково релевантною – постанова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2019 року у справі № 399/383/15 [45].
При цьому відповідний підхід отримує відображення і у практиці самої Вищої ради правосуддя.
Зокрема, з наведених підстав, у тому числі, ураховуючи висновки, сформовані Великою Палатою Верховного Суду, рішенням Вищої ради правосуддя від 20 лютого 2024 року № 476/0/15-24 було скасовано рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 19 жовтня 2020 року № 2853/2дп/15-20 про притягнення судді Окружного адміністративного суду міста Києва Федорчука А.Б. до дисциплінарної відповідальності та закриття дисциплінарного провадження.
Вищою радою правосуддя, зокрема констатовано, що у діях судді Федорчука А.Б., вчинених під час розгляду справи № 640/10411/20, не встановлено складу дисциплінарного проступку, визначеного пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у зв’язку з відсутністю істотних негативних наслідків таких дій [46].
Таким чином, піднята проблема, безумовно, має комплексний і складний характер, проте проведений аналіз дозволяє у цілому констатувати гармонізацію Законом України «Про вищу раду правосуддя» контрольно-наглядових функцій Вищої ради правосуддя, зокрема в частині процесу розгляду дисциплінарної скарги на діяльність судді, із сучасними принципами правосуддя центральне місце серед яких займає незалежність та безсторонність суду (судді).
У зв’язку з чим слід висловити сподівання, що ідеї, втілені у зазначеному Законі, отримуватимуть системне втілення в умовах повсякденної діяльності колегіального, незалежного конституційного органу державної влади та суддівського врядування.
Висновки
Проведений розгляд дозволяє сформувати такі висновки.
1. Принципи незалежності та безсторонності суду (судді) являють собою світові стандарти судочинства і виступають основоположними засадами побудови системи правосуддя в Україні.
2. Правосуддя здійснюється судом відповідно до процесуальної форми судочинства, яка являє собою нормативно визначену «дорожню карту» процесу вирішення спору у якій отримують втілення принципи незалежності та безсторонності суду (судді).
3. Принципи незалежності та безсторонності суду (судді) знаходять втілення у межах процесуальної форми судочинства у вигляді позитивної (можливість здійснення суддею розсуду й іншої власної поведінки) та негативної (відсутність зовнішнього втручання у діяльність судді) свободи.
4. Незалежність та безсторонність суду (судді) забезпечується відсутністю зовнішнього (зі сторони державних органів, державних службовців, народних депутатів, громадськості) та внутрішнього (зі сторони судової системи) позапроцесуального впливу на суддю.
5. Комунікація судів вищестоящих і нижчестоящих інстанцій здійснюється у межах процесуальної форми взаємодії, яка виключає позапроцесуальне або самостійно ініційоване судами вищестоящих інстанцій втручання у розгляд справи судом нижчестоящої інстанції, у чому знаходить прояв внутрішньосистемне забезпечення незалежності та безсторонності суду (судді) під час розгляду справи.
6. Вища рада правосуддя одночасно виконує відносно судової системи захисні та контрольно-наглядові функції. При цьому здійснення контрольно-наглядових функцій, зокрема в частині реалізації дисциплінарного провадження, не передбачає втручання у діяльність судді до моменту ухвалення ним остаточного рішення по справі. Процесуальна форма дисциплінарного провадження, здійснюваного Вищою радою правосуддя, не є частиною процесуальної форми судочинства, здійснюваного судами.
7. Гармонізація контрольно-наглядових функцій Вищої рада правосуддя з принципами незалежності та безсторонності суду (судді) втілюється у забороні витребовування Радою матеріалів судової справи (їх копії) чи пояснень судді щодо справ, розгляд яких не закінчено, тобто до винесення остаточного рішення по справі.
8. В якості остаточного рішення по справі, тобто рішення, яке «завершує» її розгляд, виступає рішення, яке припиняє судове провадження, яким, наприклад, в аспекті господарського судочинства виступають рішення про задоволення або про відмову у задоволенні позову; про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду; про відмову у видачі судового наказу.
9. Заборона витребування Вищою радою правосуддя матеріалів судової справи (їх копії) чи пояснень судді щодо справ, розгляд яких не закінчено, визначається недопустимістю втручання у процес здійснення правосуддя і спрямовується на створення умов для належної реалізації принципів незалежності та безсторонності суду.
10. Виключенням із наведеного вище правила виступає витребування судової справи (їх копії) чи пояснень судді в умовах безпідставного створення суддею обставини, які затягують ухвалення остаточного рішення у справі понад строк, встановлений законом, або безпідставне затягування процесу оформлення остаточного рішення у справі, що визначено частиною шостою статті 31 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».
11. Подання учасником судового провадження скарги на дії судді до Вищої ради правосуддя до закінчення судового розгляду справи може свідчити про вплив на суд, у разі, коли це здійснюється як тиск на суддю з метою, зокрема, перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення.
12. Діяльність судді у межах строків розгляду справи, визначених законом, незалежно від темпоральних аспектів інтенсивності такої діяльності судді при розгляді справи, тобто періодичності активних слухань і перерв, виключає можливість застосування Вищою радою правосуддя частини шостої статті 31 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».
13. Не виступає підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності застосування чи незастосування ним тієї чи іншої норми права, згода або незгода із судовим рішенням скаржником або інше розуміння останнім норм матеріального чи процесуального права ніж її розуміння судом.
14. Не підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності за здійснення судового розсуду охопленого принципами незалежності та безсторонності суддя, який, ухвалюючи рішення, здійснив тлумачення на свій розсуд правової норми, що відрізняється від тлумачення цієї норми колегами, якщо у рішенні відкрито, в рамках відповідного судочинства, наведена аргументація, з якою згодом не погодився суд вищого рівня. При цьому нечіткість законодавства та відсутність усталеної судової практики розширюють обсяг розсуду судді при вирішенні конкретного спору.
15. Одне лише скасування рішення суду судом вищестоящої інстанції не є підставою для притягнення судді (суддів), які ухвалили таке рішення, до дисциплінарної відповідальності. Основним засобом правового захисту від помилок у судових рішеннях слугує оскарження цих рішень у порядку апеляційного провадження.
16. Загальною підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності виступає допущення ним у ході розгляду справи недобросовісної помилки, тобто умисна поведінка або поведінка з грубої необережності. Добросовісна помилка, допущення якої не пов’язується з умислом або грубою необережністю, не є підставою для дисциплінарної відповідальності судді.
17. Підставою для притягнення судді до відповідальності за пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» «умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків» є допущення недобросовісної помилки, тобто діяльність судді з умислом або з грубої необережності, зокрема в умовах чіткості законодавства та усталеності судової практики.
При цьому умовою притягнення судді до відповідальності за цим нормативно-правовим положенням виступає спричинення помилкою «істотних негативних наслідків» які мають полягати не в самому по собі неправильному застосуванні суддею положень закону, якими гарантовані ті чи інші права людини (навіть якщо ця помилка мала місце), а в настанні в результаті цього конкретних фактів чи обставин, які полягають у заподіянні носію права чи іншим особам шкоди (втрата, знищення чи пошкодження майна, інші матеріальні збитки, незаконне позбавлення свободи, витік конфіденційної чи службової інформації, позбавлення чи обмеження у можливостях здійснювати професійну діяльність, шкода життю, здоров’ю, майну, честі, гідності, репутації тощо).
Список використаних джерел:
_03_03.png)
