Хотенець П.В.: "Форми реалізації функції судового контролю в господарському судочинстві" (статтю опубліковано в юридичному журналі "Право України" №7/2013)

Вихідним положенням практично будь-якого сучасного дослідження питань статусу судової влади та проблем функціонування судів як її органів є теза про функціонування державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову (ч. 1 ст. 6 Конституції України). При цьому слід наголосити, що навіть з позицій істотної відокремленості судової влади від інших гілок державної влади, так би мовити «піднесеністю» судової влади над іншими гілками влади, що обстоюються в літературі,[1] судова влада є все ж таки гілкою державної влади, що здійснює правосуддя іменем держави й саме у структурі держави виконує свою функцію.

З окресленим питанням безпосередньо пов’язана проблематика судового контролю, яка активно досліджується в працях багатьох вчених, зокрема, Р.О. Бєлоусова, В.М. Горшенева, Н.Н. Ковтуна, В.А. Лазаревої, В.В. Молдована, В.П. Нажимова, Д.М. Притики, М. Смоковича, Н.М. Чепурнової, О.В. Шаповалової та ін.

Метою цієї статті є дослідження феномену судового контролю в аспекті форм його реалізації в господарському судочинстві.

В сучасній доктрині відсутня єдність позицій щодо правової природи судового контролю. Діапазон наукових поглядів з розглядуваного питання коливається від найширшої концепції судового контролю, згідно з якою судовий контроль є однією з аспектів будь-якої судової діяльності,[2] до зведеня судового контролю лише до реагування в порядку ст. 90 ГПК України на факти правопорушення, встановлені під час розгляду справи.[3] При цьому судовий контроль розглядається і як окрема функція судової влади,[4] і як одна із форм державного контроля,[5] і як особлива форма здійснення правосуддя.[6]

Уявляється, що при визначенні природи судового контролю в як цілому, так і особливо стосовно діяльності господарських судів слід мати на увазі положення ч. 2 ст. 19 (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України) та ч. 1 ст. 124 Конституції України (правосуддя в Україні здійснюється виключно судами). При цьому ані Конституція України, ані прийнятий на розвиток її положень Закон України Про судойстрій статус суддів» не покладають на суди інших завдань, ніж здійснення правосуддя. Тому, на наш погляд, про здійснення судами окремої функції судового контролю не може йтися взагалі, адже єдиною функцією судової влади та судів як її органів є здійснення правосуддя.

Разом з тим, навряд чи виправданим є безмежне розширення поняття судового контролю, за якого судовий контроль розглядається як аспект здійснення функції правосуддя в цілому, адже контроль за своїм змістом (особливо у правозастосуванні) є діяльністю, яка передбачає не просто констатування тих чи інших порушень, а безпосередній активни вплив саме суб’єкта контроля притаманними йому правовими засобами на відповідну ситуацію «неправа» з метою її приведення у відповідність з правовою моделлю. Такого активного впливу ми не вбачаємо в абсолютній більшості випадків розгляду справ позовного провадження, який здійснюється на засадах змагальності. Так, наприклад, суд позбавлений права навіть відреагувати окремою ухвалою на послідовне звернення органів прокуратури та органів державної влади з численими майже тотожніми позовами, в яких послідовно обирається неналежний відповідач та неналежний спосіб захисту; в таких випадках суд може лише відмовити у позові, адже вибір способу захисту є прерогативою позивача.[7] Спірною є й оцінка судового контролю як специфічної форми здійснення правосуддя, адже підстави для здійчнення судового контролю можуть виникнути в межах будь-якої форми правосуддя, в тому числі й цу справах позовного провадження, наприклад, за наявності підстав для направлення повідомлення чи постановлення окремої ухвали (ст.90 ГПК України), але при цьому форма правосуддя жодним чином не змінюється.

Отже, судовий контроль постає як такий аспект реалізації функції правосуддя, в межах якого суд як орган судової влади активно і цілеспрямовано впливає передбаченими процесуальним законом правовими засобами на розвиток правової ситуації у правовідносинах учасників судового процесу (причому в переважній більшості випадків – незалежно від позиції останніх), а у передбачених законом випадках – також і сторонніх стосовно процесу осіб, з метою приведення такої ситуації до параметрів ідеальної юридичної моделі, визначеної відповідно до норми права чи їх комплексу.

В науковій літературі виділяють різні види судового контролю. Особливе місце займає конституційний контроль.Конституційний контроль здійснюється загальними державними органами, в законодавстві вони зазначені як суб єкти права щодо конституційного подання– Президент, парламент (не менш ніж 45 народних депутатів України), Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Радиз прав людини (омбудсмен), Верховна Рада Автономної республіки Крим– і спеціалізованими органами конституційного контролю.До таких органів в Україні належить єдиний орган конституційної юрисдикції Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.

Інтеграція України в Європейський правовий простір сприяла створеню адміністративної юстиції, окремої спеціалізованої системи адміністративних судів, яка входить до системи судів загальної юрисдикції. Метою створення нової судової вертикалі було впровадження швидкого та ефективного механізму контролю за законністю й обґрунтованістю рішень і дій державних органів посадових осіб і державних службовців, у разі їх оскарження до суду. Кодекс адміністративного судочинства, в ч. 2 ст. 2 якого визначено предметну компетенцію адміністративних судів а саме можливість оскарження будь-яких рішень, дії чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, крім випадків,   коли   щодо   таких   рішень,   дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший
порядок судового провадження.

Важливу роль для захисту прав і свобод людини відіграє контрольна діяльність суду на досудових стадіях кримінального процесу та при здійсненні оперативно-розшукових заходів. Велику увагу, щодо цієї діяльність суду звернули розробники нового КПК закріпивши в національному законодавстві, інститут слідчого судді, раніше відсутній у вітчизняній доктрині кримінального процесу.

Самостійним видом судового контролю є й контрольна діяльність господарських судів, здійснювана в процесі реалізації ними функції правосуддя у справах господарської юрисдикції.

В залежності від якісної специфіки конкретних правових засобів, що застосовуються господарським судом під час здійснення судового контролю в господарському судочинстві, а також в залежності від сфер здійснення такого контролюв межах господарської юрисдикції виділяються такі форми судового контролю:

1) Генеральна форма судового контролю – постановлення окремої ухвали чи направлення повідомлення відповідно до ст. 90 ГПК України. Зазначена форма судового контролю є традиційною та характеризується тим, що за наявності для цього підстав може здійснюватися в будь-якій справі й в будь-якому виді провадження.

Окрема ухвала та повідомлення господарського суду за своєю правовою природою є засобами реагування. Відповідно до ст. 90 ГПК України господарський суд, виявивши при вирішенні господарського спору порушення законності або недоліки в діяльності підприємства, установи, організації, державного чи іншого органу, виносить окрему ухвалу. Реалізація контрольних функцій, розпочинається, у даному випадку, не спочатку процедури вирішення (розв’язання) спору, а з моменту виявлення правопорушень або інших негативних явищ, про які стало відомо, внаслідок вивчення матеріалів справи, під час провадження, на різних стадіях господарського процесу.

Постанова пленуму Вищого господарського суду Українивід     26.12.2011 р.№ 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» акцентує увагу на тому, що  окрема ухвала виноситься, як правило, одночасно з рішенням по справі. Водночас з урахуванням обставин конкретної справи суд може винести окрему ухвалу в будь-який момент часу в процесі розгляду справи.

Окрема ухвала господарського суду – це дійовий процесуальний засіб усунення при­чин та умов, що сприяють виникненню пра­вопорушень. Однак виконувати це своє при­значення вона може лише тоді, коли в ній міститься глибокий і ґрунтовний аналіз спір­них правовідносин, причин та умов правопо­рушень, конкретні пропозиції і рекомендації щодо їх усунення, а також коли суддя, що її постановив, здійснює принциповий, по­слідовний контроль за тим, щоб ця ухвала викону­валася в строк і в повному обсязі.

Окрема ухвала надсилається відповідним підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам, посадовим особам, які несуть відповідальність за ухилення від виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, в порядку та розмірі, передбачених законодавством.

Якщо при вирішенні господарського спору господарський суд виявить у діяльності працівників підприємств та організацій порушення законності, що містять ознаки дії, переслідуваної у кримінальному порядку, господарський суд надсилає про цей факт повідомлення органам внутрішніх справ чи прокуратури. Таке викладення диспозиції статті підкреслює саме контрольний характер діяльності суду. Господарський суд, розглянувши справу, не просто оприлюднює виявлені негативні явища або ознаки здійснення злочину шляхом проголошення рішення, а зобов’язаний відреагувати належним чином, а саме винесенням відповідних спеціальних актів. Залишення цих актів поза увагою, а також ухилення від вказівок, що в них містяться тягне за собою встановлену законодавством відповідальність.

Окрему ухвалу може бути винесено щодо будь-якого підприємства, установи, організації, державного чи іншого органу, незалежно від їх участі у справі. Тобто діяльність суду щодо виявлення недоліків та порушень носить широкий характер, не обмежуючись, тільки учасниками судового процесу. 

До того ж вищезгадана постанова Пленуму ВГСУ вимагає від суддів утримуватися від абстрагованого підходу щодо нібито скоєних порушень, адже у її п. 5.3 зазначено: “В окремій ухвалі має бути зазначено закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його стаття, пункт тощо),
вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення. Просте перерахування допущених порушень без зазначення конкретних норм чинного законодавства або перерахування норм права, порушення яких встановлено у судовому розгляді, є неприпустимим. Вказівки, що містяться в окремій ухвалі, повинні бути максимально конкретними і реальними для виконання.”

2. Судовий контроль за виконанням судових рішень.

Частиною п’ятою статті 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України. Тому жодними законами не можуть встановлюватися норми, які обмежують виконання таких рішень. Невиконання судових рішень постає як величезна проблема в сучасній Україні, яка стоїть на заваді реалізації принципу верховенства права. Доступність, високопрофесійність, оперативність та інши чинники якісного судового захисту не дають необхідного ефекту, якщо в країні не виконуються судові рішення. Великий відсоток скарг проти України надходить до Європейського суду з прав людини саме через невиконання рішень національних судів або виконання їх у нерозумний строк. В цьому аспекті судовий контроль в даній сфері судової діяльності набуває величезного значення.

В постанові Пленуму Вищого господарського суду України від     24.10.2011 р. № 10 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» прямо зазначається, що розгляд господарськими судами скарг у порядку статті 121-2 ГПК є однією з форм судового контролю щодо виконання рішень, ухвал, постанов, а виконання рішення, ухвали постанови господарського суду є невід’ємною частиною судового процесу.

Суд здійснює контроль у виконавчому провадженні, у випадку оскарження дій державного виконавця. Скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником чи прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена. Скарги на дії органів Державної виконавчої служби розглядаються господарським судом, про час і місце засідання якого повідомляються ухвалою стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання судових рішень.За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві, боржникові та органу виконання судових рішень. Ухвала може бути оскаржена.

Механізм судового контролю в розглядуваній сфері набуде ще більшого значення у випадку впровадження в Україні недержавної форми виконання рішень. На даний час розроблено декілька проектів закону який регламентуватиме діяльність присяжних (приватних) виконавців. Оскільки, ці особи не будуть мати статусу державного службовця, то на них не буде розповсюдживатися внутрішній дисциплінарний контроль, як на державних виконавців. І хоча законопроект передбачає створення системи контролю в даній сфері з боку Міністерства юстиції, законодавцю необхідно визначити порядок судового оскарження будь-яких рішень, дій чи бездіяльності присяжних виконавців. 

Здійснення судом контролю за виконанням судових рішень сприяє вирішенню багатоаспектної проблеми невиконання або неналежного виконання судових рішень. Законодавець наділив суд повноваженнями по запобіганню можливому порушенню прав та свобод учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій та відновлення їх права в разі порушення, виділив цю діяльність в окрему процесуальну процедуру закріплену в окремому розділі ГПК. Передбачена законом контрольна діяльність суду в даній сфері єгарантією реального захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб,які звертаються до суду.

Необхідно наголосити, що оскарження рішень, дій чибездіяльності державних виконавців є  лише однією з можливихформсудового контролю за виконанням судового рішення. Контрольніповноваження суду сфері виконаннясудових рішень фактично реалізуються також через процесуальну діяльність в частині вирішення питань щодо зміни чи встановлення способу іпорядку виконання, поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа довиконання, відстрочки та розстрочкивиконання.

3. Судовий контроль у сфері діяльності третейських судів.

Господарські суди розглядають справи про   оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України «Про третейські суди». Уявляється, що така діяльність також являється своєрідною формою контролю з боку держави в особі органів судової влади за діяльністю цих „квазісудових органів”, діяльність яких свого часу викликала багато зауважень.

Законодавець розробив механізм контролю діяльності цього недержавного незалежного органу, в тому числі шляхом включення до ГПК України окремого розділу 14 «Провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів».Таким чином держава, в особі суду, отримала можливість запобігти фактам протиправного заволодіння майном, втручання в державну діяльність та іншим проявам зловживання правом на захист. 

Перегляд рішень суду, що оскаржуються, в апеляційному та касаційному порядку як такий, є формою процесуального ревізійного контролю їх законності й обґрунтованості. Такий підхід притаманний європейській концепції права. Наприклад ст.1 Рекомендацій № R (95) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам стосовно введення в дію вдосконалення функціонування систем і процедур оскарження із цивільних і торгівельних справ від 7 лютого 1995 р. має назву „право на судовий контроль”. Натомість правова природа перегляду рішень третейського суду має дещо інший характер, оскільки вони не є актами судової влади. Третейський суд –   недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, передбаченому законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Третейські суди не входять до судової системи України, яка зафіксована у ст. 3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України», а відтак, не є органами правосуддя.

Правова природа третейського розгляду полягає в тому, що дві сторони довіряють вирішення спору і винесення рішення третій особі. Істотна відмінність третейського розгляду справ від інших форм захисту суб’єктивних цивільних прав полягає у „відсутності держави” в механізмі прийняття рішення в соціально значущому спорі. Ю.Д. Притика визначає спеціальний статус третейського суду, як правозахисного органу, що є відмінним від поняття державного суду, в силу приватноправової природи інституту третейського розгляду, та як певного посередника при вирішенні спорів. 

Рішенню третейського суду не притаманна така ознака, як виключність, а саме рішення може бути предметом судового контролю. Договірний характер організації третейського розгляду, альтернативність державному судочинству у підході до форми розв’язання конфліктів передбачає виключення можливості застосування будь якого примусу при виконанні рішення по результатах розгляду справи. Примусове виконання можливе тільки під контролем держави за допомогою державного ж органу у випадку відмови відповідача виконати рішення третейського суду.

Третейські суди, у тому числі і ті, що постійно діють, не можуть видавати накази та інші виконавчі документи. Дане правило є імперативним і не може змінюватися ні в регламентах, ні в положеннях, ні в статутах і т.п. документах постійно діючих третейських судів, ні угодою сторін.

Сутність контрольної функції суду в цьому аспекті судової діяльності полягає в тому, що господарський суд є додатковим щабелем легімітизації рішення третейського суду. Законодавець визначає та підкреслює компетенцію саме держави, в питаннях щодо прийняття рішення про можливість примусового виконання рішення третейського суду. Держава в особі компетентного суду як носія державної влади видає виконавчий документ, виконання ж його здійснює Державна виконавча служба тобто орган Мінюсту.

Компетентний суд як орган державного контролю в даному випадку аналізує та дає оцінку відповідності рішення третейського суду законодавству України  та його повноважності при вирішенні питання щодо зобов язання спеціального органу,  Державної виконавчої служби прийняти на виконання рішення третейського суду. При розгляді   заяви   про   видачу   виконавчого   документакомпетентний суд повинен витребувати справу з постійнодіючого третейського суду, в якому зберігається справа, яка має бути направлена до компетентного суду протягом п'яти днів від дня надходження вимоги. У такому випадку строк вирішення заяви про видачу виконавчого документа продовжується до одного місяця. Тобто в законі наголошується, що суд саме розглядає справу, тобто вивчає питання щодо можливості видачі чи невидачі виконавчого документу, а не виконує формальну функцію з допуску до виконання.

4) Судовий контроль в процедурі банкрутства.

Розглянуті вище форми судового контролю притаманні також і цивільному судочинству. Але на сучасному етапі розвитку правової системи України законодавством передбачена така контрольна діяльність, яку виконують тільки господарські суди. Йдеться про провадження у справах про банкрутство.

Одним із головних завдань суду в процедурі банкрутства є забезпечення умов для фінансового оздоровлення суб’єкта господарювання та, за можливості, усунення всіх негативних наслідків, що можуть виникнути після ліквідації підприємства в разі банкрутства.

При розгляді справа про банкрутство господарський суд від імені держави здійснює контрольні функції щодо учасниківпроцедури банкрутства.  Провадження у справах про банкрутство значно відрізняється від позовного. Учасники судового процесу також інші, замість традиційного складу учасників судового процесу (позивач, відповідач, треті особи),сторонами являютьсяборжник і кредитор (комітет кредиторів), передбачена участь: арбітражного керуючого, санатора, власника майна, державногооргану з питань банкрутства, органів місцевого самоврядування, Фонду державного майна України, трудового колективу боржника.Велика частина перелічених органів, в свою чергу, також виконують функції з контролю. У зв’язку з величезним значенням для економічного розвитку та стабільності держави питань фінансової санації і банкрутства підприємств, законодавець передбачив широкі комплесні заходи державного контролю відносно процесів, що відбуваються в цій сфері.      

В процедурі банкрутства приймає участь величезний масив контролюючих органів: Державний орган з питань банкрутства відповідає за діяльність арбітражних керуючих, веде профілактику фіктивного банкрутства та ін; Державна податкова служба контролює правильне і своєчасне перерахування платежів та податків до бюджету; Фонд державного майна України відстоює майнові інтереси держави; Антимонопольний комітет України приймає участь у процедурах банкрутства підприємств-монополістів; державні фінансові органи залучаються у випадках банкрутства страхових агенцій та ін; центральні органи виконавчої влади здійснюють контроль, у випадках банкрутства і санації містоутворюючого або особливо небезпечного підприємства, шляхом участі їх представників в судовому процесі, аналогічні підстави участі в процедурі банкрутства органів місцевого самоврядування.

Господарський суд за своїм статусом є головним та найбільш впливовим субєктом в системі органів державного контролю в процедурі банкрутства. Більш того процедура банкрутства підприємства будь-якої форми власності як така не може відбутися без судового розгляду, де роль суду автоматично стає керівною. Отже, роль суду в процедурі банкрутства як органу контролю, (в тому числі) проявляється в обов’язку призначення арбітражного керуючого (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), спеціального суб’єкта, на якого, окрім іншого, покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство. Господарський суд делегує функцію контролю, щодо належного проведення процедур розпорядження майном, санації та ліквідації, самостійній процесуальній фігурі арбітражному керуючому. Але це не означає, що арбітражний керуючий наділений можливістю та повноваженнями здійснювати судову процедуру. Сама ж діяльність цієї особи відбувається під контролем суду і знаходиться під його постійним наглядом. Суд контролює діяльність арбітражного керуючого, перевіряє  законність та обґрунтованість його дій та дій інших учасників процесу. Окрім суду контроль за діями арбітражних керуючих здійснюють комітет кредиторів (приватний контроль) та державний орган з питань банкрутства (професійний контроль).  

Господарський суд в процедурі банкрутства є органом, який перевіряє законність та економіко-правову обґрунтованість дій сторін та учасників провадження в процедурі банкрутства, тобто здійснює контрольні функції як процесуально-наглядові. Про це слушно зазначає в Вечірко І.А.[8] Господарський суд, виступаючи основним суб’єктом процесуальних відносин у справах про банкрутство, наділяється спеціальними повноваженнями, які відсутні в позовному провадженні у господарському судочинстві.

Вищенаведені форми судового контролю незалежно від мети їх спрямування є засобами захисту прав та законих інтересів людини та держави, а також гарантіями, які в своїй сукупності забезпечують захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання та їх рівність, гарантовані Конституцією України. При цьому всі ці форми судового контролю здійснюються в межах реалізації господарським судом функції правосуддя, постаючи як її суттєвий аспект при будь-якій формі її реалізації.

Звичайно, наведені визначення категорій судового контролю, його видів та форм не претендують на безспірність й постають як певна передумова для подальшого вивчення окресленої проблематики, до якої також слід віднести й питання про доцільність розширення засобів, за допомогою яких здійснюється судовий контроль у господарському судочинстві, в тому числі за рахунок відновлення у складі господарської юрисдикції такого її елементу, як справи про визнання недійсними актів державних та інших органів, безпосередньо пов’язаних із здійснення господарської діяльності позивачем. Втім, зазначене питання є доволі ємким й заслуговує на окреме дослідження.

 

---