flag Судова влада України

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Бринцев О.В.: «Щодо диференціації правил відшкодування господарських витрат на оплату послуг адвокатів Та інших фахівців в галузі права» (статтю опубліковано у «Віснику господарського судочинства» №5/2013)

10 лютого 2014, 10:10
УДК 347.921.6
 
Бринцев О.В.
ЩОДО ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ ПРАВИЛ ВІДШКОДУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ВИТРАТ НА ОПЛАТУ ПОСЛУГ АДВОКАТІВ
ТА ІНШИХ ФАХІВЦІВ В ГАЛУЗІ ПРАВА
 
В 2001 році в ході «малої» судової реформи до складу судових витрат в господарському процесі були включені витрати на оплату послуг адвоката. Це було зроблено Законом України «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21.06.2001р. №2539-III [1]шляхом викладення в новій редакції статті 44 ГПК України [2] та шляхом доповнення статті 48 частиною третьою відповідного змісту. В результаті віднесення до складу судових витрат витрат на оплату правової допомоги, наданої адвокатом утворилася ситуація, за якої сторона, яка перемогла в господарському процесі, вправі претендувати на відшкодування коштів витрачених на оплату послуг адвоката в порядку ст.49 ГПК України, а коштів витрачених на оплату подібних послуг, наданих іншими представниками, в т.ч. іншими фахівцями в галузі права, – лише в порядку стягнення збитків. [3, 4][1].
З того часу і до сьогодні у вітчизняній науці та в судовій практиці точаться дискусії про конституційність і справедливість такої диференціації. Висловлюються думки про те, що таке законодавче правило, закріплене в статті 44 ГПК України, не відповідає Конституції України [5], оскільки є проявом порушень правил економічної конкуренції. Стверджується, що рішення судів, котрі керуючись цією нормою відмовляють у задоволенні вимог про відшкодування витрат на правову допомогу надану не адвокатами, є проявом дискримінації з боку держави по відношенню до інших фахівців в галузі права.
Необхідність досягнення остаточної визначеності у питанні правомірності такої диференціації є актуальною з огляду на необхідність забезпечення стабільності судової практики і як наслідок стабільності економічних відносин у державі. Більш того, визначеність у цьому питанні є необхідною в контексті подальшого реформування судової системи України, з метою обрання моделі представництва в господарському процесі, яка в найбільшій мірі сприятиме належному захисту суб’єктами господарювання своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Вбачається, що для вирішення питання про справедливість та конституційність цього закріпленого в ст. 44 ГПК України правила необхідним є з’ясування питання про наявність та суть відмінностей у між послугами, які надаються в господарському процесі адвокатами та іншими представниками, в т.ч. інші фахівцями в галузі права. За умови існування істотних відмінностей між послугами цих осіб твердження про дискримінацію останніх слід буде визнати безпідставними. І навпаки, в разі встановлення того, що вказані особи надають однакові послуги, але одні підлягають компенсації в спрощеному порядку, а інші ні, – твердження про дискримінацію представників, які не є адвокатами можна буде визнати обґрунтованим. Такий підхід обумовлений тим, що ознака дії на одному товарному ринку, тобто, надання тотожних послуг, у відповідності до ст.1 Закону України «Про захист економічної конкуренції»[6] є однією з необхідних складових ознак поняття економічної конкуренції, і виключно за її наявності може йти мова про порушення правил економічної конкуренції (наразі про антиконкурентні дії органів влади – абз.7 ч.2 ст.15 ЗУ «Про захист економічної конкуренції»).
На конституційному рівні регулюванню відносин надання правової допомоги в суді присвячена стаття 59 Конституції України. Норма цієї статті визначає, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Частиною 2 цієї статті передбачено, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Конституційний Суд України у Рішенні від 16.11.2000р. у справі №13-рп/2000 висловив думку, згідно якої положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» треба розуміти, як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи [7]. Ще більш ліберально Конституційний Суд України висловився в пункті 2 резолютивної частини Рішення від 30.09.2009р. у справі №23-рп/2009. Згідно правової позиції Суду положення частини другої статті 59 Конституції України "для ... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура" треба розуміти так, що право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень [8].
В сучасній правовій доктрині в Україні та в практиці Конституційного Суду України панує думка про неприпустимість відступлення Конституційного Суду України від висловлених ним раніше власних правових позицій. Це цілком зрозуміло, адже головна мета судової системи – забезпечення стабільності через послідовне застосування закону та дотримання Конституції, оскільки непослідовне та суперечне застосування судових рішень має далекосяжні негативні наслідки.
Поряд з цим слід лише привітати прояв Конституційним Судом України однієї з найцінніших функцій судової влади – протистояння природному потягу до одностайності; здатності за допомогою різноманітності думок виправляти помилки у міркуванні; здатності приводити найвище бачення правової реальності у відповідність до змін, що сталися у чинному законодавстві держави та/або у правосвідомості суспільства.
Таке відхилення від попередніх рішень вже мало місце в Україні раніше, коли Конституційний Суд відмінив політичну реформу 2004 року [7]. У цьому рішенні, хоча і юридично правильному, не вистачало повного та детального пояснення, чому цього разу суд відхилився від попередньої позиції, коли він відмовив у розгляді конституційності політичної реформи [10]. Також і у квітні 2010 року Конституційний Суд змінив свою позицію [11], коли дозволив окремим індивідуальним депутатам формувати коаліцію, а не політичним фракціям [12].
Слід зазначити, що попри всі негативні наслідки зміни Конституційним Судом України своєї позиції (тимчасової нестабільності у розумінні окремих норм або навіть окремих засад правової системи, невпевненості та вимушеної плутанини в правозастосовній діяльності тощо) позитивний ефект від корегування правової позиції завжди буде вищим. Запорукою цьому є не тільки наявність додаткового часу для більш виваженого та поміркованого формулювання своєї остаточної позиції, а, і це головне, – наявність досвіду практичної реалізації первісної правової позиції, демонстрація практикою її недоліків та, за рахунок цього, більш повне та об’єктивне бачення вірних шляхів вирішення існуючої проблеми.
Одним із найвідоміших у світовій практиці прикладів зміни вищою судової інстанцією своєї первісної правової позиції на нову, яка зрештою стала загальновизнаним взірцем, є розглянута Верховним Судом США відома справа Plessy v. Ferguson. У цьому рішенні більшість Верховного Суду США у 1896 році постановила, що расова сегрегація у школах та норма «відокремлені, але рівні» не порушувала конституцію. Джон Маршал Гарлан, єдиний суддя, який написав окрему думку, висловився, що закони, які дозволяють сегрегацію, «суперечать особистим свободам громадян… та є ворогом букви та духу конституції». Верховному Суду США забрало п’ятдесят років для того, щоб виправити помилку та постановити, що система «відокремлені, але рівні» в школах є неконституційною [13]. В Російській Федерації, правова система котра є більш близькою до вітчизняної, також останнім часом превалює думка про необхідність запровадження на законодавчому рівні можливості перегляду і скасування Конституційним Судом власних рішень [14, с.246].
Відтак цілком правомірним вбачається розгляд поставленого у цій статті питання з чистого листа, не обмежуючи його вирішення правовими позиціями, первісно висловленими Конституційним Судом України у Рішенні від 30.09.2009р. у справі №23-рп/2009 та у Рішенні від 16.11.2000р. у справі №13-рп/2000.
Перегляд даного питання є можливим і навіть необхідним ще й тому, що наразі йдеться не стільки про зміну Конституційним Судом України власної правової позиції, скільки про формулювання нової, по суті первісної, правової позиції по відношенню до нових правових реалій сьогодення. Адже ці реалії є повністю відмінними від тих, що існували на час ухвалення Конституційним Судом України названих рішень 2000-го та 2009-го років внаслідок істотних змін в процесуальному законодавстві України та законодавстві про адвокатську діяльність. Маються на увазі відповідні зміни внесені до ГПК України під час «малої» судової реформи в 2001 році, під час «завершального» етапу судової реформи в 2010 році [1, 15], а також втрата чинності Законом України «Про адвокатуру» 1992 року [16] та набрання законної сили Законом України «Про адвокатську діяльність та адвокатуру» 2012 року [17], що прийшов йому на зміну та ін.
Необхідність переоцінки статусів представника та адвоката в процесуальних правовідносинах викликана, ще й тим, що останнє з названих рішень Суду (від 16.11.2000р. у справі №13-рп/2000) лише на перший погляд зрівняло процесуальний статус адвоката і інших фахівців у галузі права в кримінальному та адміністративному процесах. Однак при більш докладному аналізі резолютивної частини стає зрозумілим, що визначеності у відповідних правовідносинах позиція Конституційного Суду України не додала. Причина в формулюванні «... і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи».
Пленум Верховного Суду України в пункті 5 Постанови «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» від 24.10.2003 р. №8 спеціально наголосив на необхідності при вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту в кримінальній справі з'ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам [18]. Відомо, що спеціального закону, який би надавав фахівцям у галузі права брати участь в процесі як захисникам не існує. Таким чином, фахівці у галузі права в підсумку залишені поза межами кримінального процесу. Викладене в повній мірі справедливе і для господарського судочинства.
Отже, для з’ясування питання про тотожність чи нетотожність в господарському процесі функцій адвоката та іншого представника необхідно дослідити суть відносин представництва, котрі виникають у цих випадках.
В Україні та на пострадянському просторі проблеми, пов’язані з функціонуванням та визначенням сутності інституту судового представництва були, й залишаються об’єктами наукової уваги багатьох вчених-процесуалістів. Попри наявність значної кількості дискусійних питань більшість дослідників в цілому сходиться в тому, що, судове представництво є самостійним інститутом процесуального права, побудованим на поєднанні цивільно-правових і процесуальних норм, що регулюють відносини між представником і довірителем, а також між представником і судом [19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27].
Разом з тим, слід зазначити, що єдиного поняття процесуального представництва до цього часу наукою не розроблено. При цьому подібний стан понятійного апарату представництва притаманне не тільки науці цивільного процесу. Аналогічне становище спостерігається і в науці цивільного права, в якій беруть почала основні поняття представництва. Професор В. А. Рясенцев писав: «Навряд чи є ще інститут цивільного права, який породив би таку плутану термінологію, як інститут представництва. Одні і ті ж терміни мають різне значення, причому, поняття, яким вони відповідають, в науці ще точно не встановлені »[28, с.8].
Тому, в контексті досліджуваного питання вбачається, що слід виходити з того, що чинне господарське процесуальне законодавство України спеціального визначення поняття представництва в господарському процесі не містить. Тому для з’ясування суті поняття господарського процесуального представництва перш за все необхідно звернутися до базового визначення поняття представництва, котре дається в матеріальному праві, а саме в частині 1 статті 237 ЦК України [28]. Згідно цього визначення «представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє».
Разом з тим, стосовно представництва, як виду адвокатської діяльності, існує спеціальне визначення, котре дається в пункті 9 статті 1 чинного Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: «Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов’язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов’язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов’язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні».
Очевидно, що наведені поняття матеріального та процесуального представництва адвокатом відрізняється між собою. При цьому із впевненістю можна стверджувати, що внаслідок відсутності визначення в ГПК України поняття процесуального представництва не залишається нічого іншого, як керуватися матеріальним визначенням, наведеним в статті 237 ЦК України. Останнє в цьому випадку набуває універсальний матеріально-процесуальний характер. Порівняння цього визначення представництва з визначенням процесуального представництва адвокатом дає змогу бачити, що вони не співпадають між собою і навіть не с співвідносяться, як загальне та спеціальне. Головна відмінність, полягає в тому, що загальне визначення представництва акцентує увагу на елементі заміщення повіреним довірителя – праві повіреного вчиняти певні дії замість довірителя, а визначення адвокатського представництва – на елементі правозаступництва –забезпеченні реалізації прав і обов’язків клієнта в судочинстві та в інших провадженнях. Процесуальне представництво адвокатом взагалі не містить такого елементу, як право чи обов’язок адвоката діяти від імені довірителя, в той час як в загально-правовому сенсі здатність повіреного діяти від імені довірителя не просто існує, а є провідною ознакою представництва. Більш того, на цій відмінності акцентує увагу пункт 16 статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», згідно якого прямо забороняється ототожнення адвоката з клієнтом, та а пункт 3 частини 2 статті 21 цього Закону, яким адвокату за певних обставин дозволяється займати у справі позицію всупереч волі клієнта.
Тобто, згідно чинного на даний час матеріального законодавства адвокат не підпадає під дію норми частини 1 статті 237 ЦК України, яка дає визначення представника в загально-правовому розумінні, а підпадає під дію частини 2 статті 237 ЦК України, яка визначає, що не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені.
Це відповідає висловлюваній в цьому контексті в процесуальній науці точці зору, що адвокат на відміну від нунція (посланця котрий передає тільки чуже оголошення волі) виражає свою волю, а отже має самостійний інтерес у господарському процесі [29, с.127-128]. Звичайний представник же такого інтересу не має, і тому його статус є від адвоката відмінним. Так в 2003 році, тобто до доповнення статті 28 ГПК України положеннями про можливість здійснення представництва в суді адвокатом,[2] Д.М. Притика вказував на безпідставність віднесення представника до складу учасників судового процесу. В обґрунтування цієї тези науковець вказував саме на відсутність у представника жодних самостійних функцій. Загальновизнаним у теорії цивільного і господарського права є положення, вказував автор, згідно з яким представники, як у матеріально-правових, так і в процесуально-правових відносинах, не є самостійними суб’єктами правовідносин, оскільки все ж таки висловлюють свою волю не на власний розсуд, а виконуючи вказівки особи, яку вони представляють [30, с.305-306].
Таке трактування функцій представника в судовому процесі є традиційним для вітчизняної правової системи. Раніше у радянському та у вітчизняному арбітражному (господарському) процесі представник також відігравав лише функцію процесуального представництва. Звернення до нормативних актів, які регламентували відносини представництва у арбітражному (господарському) процесі в минулому дає змогу бачити, що до набрання законної сили Правилами розгляду господарських спорів затверджених Постановою Ради Міністрів СРСР від 05.06.1980р. №440 [31] можливість представництва особою сторони в арбітражному процесі взагалі була обмежена ознакою перебування цієї особи у трудових відносинах із відповідною стороною.
Так частиною 3 пункту 13 Положення «Про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР», затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР від 17.01.1974р., було визначено, що представниками сторін в Держарбітражі СРСР є керівники або заступники керівників підприємств, організацій, установ або за їх уповноваженням інші працівники цих підприємств, організацій, установ, а також посадові особи органів вищестоящих по відношенню до сторін, що сперечаються [32]. Аналогічна норма була закріплена в частині 3 пункту 13 Положення «Про державний арбітраж при Раді Міністрів Української РСР», затвердженого Постановою Ради Міністрів Української РСР від 30.05.1974р [33]. Таким чином, в цей період часу представляти інтереси сторін в арбітражному процесі могли лише керівники підприємств, організацій, установ або за їх уповноваженням інші працівники цих підприємств. Сторонні особи не могли бути залучені до представництва інтересів позивача чи відповідача. Це повністю узгоджувалося з положенням матеріального Закону, а саме зі статтею 29 ЦК УРСР 1963 року згідно якої юридична особа набувала цивільних прав і брала на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом (положенням) [34].
Така ситуація була визнана цілком обґрунтованою і знайшла своє визнання у тогочасній науковій літературі. Так Т.Є. Абова відзначала, що в арбітражному процесі відповідальний представник сторони повинен перебувати в трудових відносинах із підприємством (організацією), що уповноважила його на участь а арбітражному засіданні, та добре розбиратися у питаннях, котрі йому належить вирішити [35, с.211]. С.О.Іванова підкреслювала, що представниками повинні бути особи, котрі працюють в заінтересованому у вирішенні спору підприємстві (установі) або в його вищестоящих органах, добре знайомі з характером виробництва, особливостями господарської діяльності даного підприємства, установи, організації і які добре знають суть спору. І це природно, підкреслювала авторка, адже представники сторін в процесі несуть відповідальність за правильне вирішення спору, оскільки вони беруть участь як в самому розгляді спору, так і в прийнятті рішення у справі [36, с.141]
Стаття 20 прийнятих в подальшому Правил розгляду господарських спорів затв. Постановою Ради Міністрів СРСР від 05.06.1980р. №440, яка називалась «представники сторін», а також така що прийшла їй на зміну норма статті 28 АПК України (нині статті 28 ГПК України) формально скасували обмеження на представництво інтересів сторони в арбітражному (господарському) процесі особою не пов’язаною із стороною трудовими відносинами. Проте, і підстав для можливості трактування відносин представництва в господарському процесі інакше ніж у рамках розуміння представництва в його загальному, цивільно-правовому розумінні не надали.
Таким чином, слід констатувати, що як раніше в радянський період, так і сьогодні представник сторони в господарському процесі не вправі виступати самостійно від власного імені, а є по суті уособленням самої сторони – одним з елементів її внутрішньо-організаційної структури. Натомість адвокат є особою, котра в господарському процесі виступає від власного імені окремо від сторони, яку він представляє.
Насправді такі відмінності статусу представника сторони та статусу адвоката в господарському процесі є зовнішнім проявом відмінностей тих функцій, котрі зазначені особи виконують в процесі. Представник виконує лише функції процесуального представництва, адвокат – функції процесуального представництва та функції правозаступництва. Поділ функцій представників в господарському процесі на функції правозаступництва та процесуального представництва є загальновизнаним в сучасній науковій процесуальній літературі [37].
Щоб остаточно впевнитися у відмінностях функцій представника та функцій адвоката треба звернути увагу на нормативне забезпечення комплексу прав, наданих стороні процесу в особі її представника та комплексу прав, наданих адвокату.
Стаття 22 ГПК України так визначає права сторони у господарському процесі. Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду тощо. Окремо від цього ні господарським процесуальним кодексом України, ні жодним іншим нормативним актом права представника сторони не регламентуються.
Натомість адвокат додатково до названих має й інші права. Вони визначні окремо – статтею 21 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Порівнюючи ці дві названі норми легко бачити, що перелік прав адвоката є значно ширшим. Так адвокат на відміну від сторони, а отже і від представника сторони, ще має право на адвокатський запит; має право збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватися з ними та опитувати осіб за їх згодою; застосовувати технічні засоби, у тому числі для копіювання матеріалів справи, в якій адвокат здійснює захист, представництво або надає інші види правової допомоги, фіксувати процесуальні дії, в яких він бере участь, а також хід судового засідання в порядку, передбаченому законом; посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов’язковий спосіб посвідчення копій документів; одержувати письмові висновки фахівців, експертів з питань, що потребують спеціальних знань тощо.
Різниця між переліками обов’язків сторони процесу та адвоката є ще більш контрастною. Порівнюючи норми частини 3 статті 22 ГПК України та статті 21 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» легко бачити, що адвокат додатково до обов’язків представника дотримуватися присяги адвоката України та правил адвокатської етики; на вимогу клієнта надати звіт про виконання договору про надання правової допомоги; невідкладно повідомляти клієнта про виникнення конфлікту інтересів; підвищувати свій професійний рівень; виконувати рішення органів адвокатського самоврядування. Крім того, адвокату забороняється використовувати свої права всупереч правам, свободам та законним інтересам клієнта; без згоди клієнта розголошувати відомості, що становлять адвокатську таємницю, використовувати їх у своїх інтересах або інтересах третіх осіб; займати у справі позицію всупереч волі клієнта, крім випадків, якщо адвокат впевнений у самообмові клієнта; відмовлятися від надання правової допомоги, крім випадків, установлених законом.
Наведені норми зокрема, а також увесь дух та буква Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» взагалі, є демонстрацією того, що діяльність представника і діяльність адвоката в господарському процесі є двома окремими, багато в чому відмінними один від одного видами юридичної діяльності. По своїй суті діяльність представника сторони в процесі незалежно від того, чи то керівник юридичної особи, чи працівник, пов’язаний із нею трудовими відносинами, чи стороння особа (фахівець в галузі права), залучена на підставі цивільно-правового або господарського договору, – це діяльність по процесуальному представництву, і не більше. Тобто, представник по суті дійсно є наближеним нунція. Діяльність адвоката – це діяльність сторонньої по відношенню до сторони особи, котра діє від власного імені і головною функцією якої є не заміщення, а саме правозаступництво.
Адвокат залучається стороною коли вона під час захисту своєї позиції у спорі визнає, що простого представництва (керівником, штатним юристом чи іншою особою, професійна кваліфікація якої не підтверджена в установленому порядку) недостатньо і у зв’язку з цим є необхідність у залученні зовнішньої незалежної професійної юридичної допомоги. При цьому можливість сторони в господарському процесі вільного вибору варіанту захисту своїх прав – самостійно, або із залученням правової допомоги адвоката, є проявом державою реалізації свого обов’язку щодо гарантування кожній особі правової допомоги належного рівня.
Належність діяльності представника і діяльності адвоката в господарському процесі до двох різних видів юридичної діяльності. Дає змогу констатувати, що  адвокати й інші представники сторін в господарському процесі надають різні види послуг і таким чином в розумінні Закону України «Про захист економічної конкуренції» діють на різних товарних ринках, а тому не перебувають в стані економічної конкуренції. Відповідно, це повністю виключає наявність ознак порушення принципів вільної економічної конкуренції, в т.ч. ознак дискримінаційної поведінки чи антиконкурентних дій органів влади, в практиці відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану тільки адвокатами.
Список використаних джерел
1.      Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України: Закон України від 21.06.2001р. №2539-III//Офіційний вісник України. – 2001. – №25 (06.07.2001) (спецвипуск), ст. 1148;
2.      Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №6. – ст.56;
3.      Лист ВГСУ від 14.12.2007 р. №01-8/973 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права» // Вісник господарського судочинства. – 2008. – 00. – №1;
4.      Інформаційний лист ВГСУ від 18.03.2008 р. №01-8/164 «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2007 році» // Вісник господарського судочинства. – 2008. – 00. – №2;
5.      Конституція України // Офіційний вісник України. – 2010. – №72/1. – ст.2598;
6.      Про захист економічної конкуренції: Закон України // Офіційний вісник України, 2001. – №7. – ст.260;
7.      Рішення Конституційного Суду України від 16.11.2000р. у справі №13-рп/2000 за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) // Офіційний вісник України. – 2000. – N 47. – ст.2045;
8.      Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009р. у справі №23-рп/2009 за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) // Офіційний вісник України. – 2009. – №79. – ст. 2694;
9.      Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010р. у справі №20-рп/2010  за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року N 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України);
10. Ухвала Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження від 05 лютого 2008 року у справі №6-у/2008  за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України", Закону України "Про внесення зміни до розділу IV "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Конституційний Суд України"
11. Рішення Конституційного Суду України від 25.06.2008р. №12-рп/2008 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин п'ятої, шостої статті 13 Закону України "Про статус народного депутата України", частини четвертої статті 61 Регламенту Верховної Ради України та офіційного тлумачення положень пункту 6 частини другої, частини шостої статті 81, частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 13 Закону України "Про статус народного депутата України" (справа про перебування народного депутата України у депутатській фракції);
12. Рішення Конституційного Суду України від 06.04.2010р. у справі №11-рп/2010 за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту Верховної Ради України стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України;
13. Богдан Футей. Важливість судових рішень. Окрема думка та соціальні перетворення. [Електорнний ресурс]. – Режим доступу: http://www.yurincom.com/ua/analytical_information/?id=9087
14. Кашепов В.П. Конституциионное право судебной власти Российской Федерации/ отв. Редактор д.ю.н. В.П. Кашепов – М. Юриспруденция, 2011 – С. 246.
15. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 № 2453-VI // Офіційний вісник України. – 2010. – №55/1. – ст. 1900;
16. Про адвокатуру: Закон України // Відомості Верховної Ради України 1993. – №9 (02.03.93). – ст.62;
17. Про адвокатську діяльність та адвокатуру: Закон України // Офіційний вісник України 2012. –№62 (23.08.2012). – ст.2509;
18. Постанова Пленум Верховного суду України від 24 жовтня 2003 року №8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві»// Вісник Верховного Суду України. – 2003. – 11-12. – №6.
19. Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 328с.;
20. Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України: (із змінами и допов. станом на 1 серпня 2007 р.): Наук.-практ. комент. – Видання друге. – К.: Видавництво «Юстініан», 2008. – 872с.;
21. Тарло Е.Г. Профессиональное представительство в суде: Монография. – М.: Издательство «Известия», 2004. – 416с.;
22. Ильинская И.М., Лесницкая Л.Ф. Судебное представительство в гражданском процессе. – М., 1964. – 298с.;
23. Скловский К. И. Представительство в гражданском праве и процессе. Вопросы теории. Сущность, содержание, структур:. Автореф. Дис. ... канд. юрид. наук. Харьков. – 1982;
24. Шерстюк В.М. Судебное представительство по гражданским делам. – М., 1984. – 175с.;
25. Халатов С.А. Представительство в гражданском и арбитражном процессе. – М.: изд-во НОРМА, 2002. –206с.;
26. Колоколова Э.Е. Адвокат-представитель в гражданском процессе России. – М.: Издательство «Юрлитинформ», 2005. – 158с.;
27. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Адвокат у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. – К., Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. –448с.;
28. Рясенцев В. А. Понятие и юридическая природа полномочия представителя в гражданском праве: Методические материалы ВЮЗИ. Вып. 2. М., 1948. С. 8.
29. Цивільний кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. – №11. – ст. 461.
30. Халатов С.А. Представительство в гражданском и арбитражном процессе. – М.: Норма, 2002 – С.12-128.
31. Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003 – С.305 - 306.
32. Правила рассмотрения хозяйственных споров государственными арбитражами в ред. Постановления Совмина СССР от 16.04.1988 N 490 // СП СССР. – 1988. – №19-20. – ст. 59;
33. Положение «О государственном  арбитраж при Совете Министров СССР», утв. Постановлением Совета Министров СССР от 17.01.1974г./Хозяйственное процессуальное законодательство. – Вища школа. Киев, 1976 – С.116.
34. Положение «О  государственном арбитраже при Совете Министров Украинской ССР», утв. Постановлением Совета Министров Украинской ССР от 30.05.1974г./Хозяйственное процессуальное законодательство. – Вища школа. Киев, 1976 – С.128.
35. Цивільний кодекс УРСР. [Електорнний ресурс]. – http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1540-06
36. Абова Т.Е. Государственный арбитраж в СССР. Абова Т.Е. Избранные труды. Гражданский и арбитражный процесс. Гражданское и хозяйственное право. – М.: Статут, 2007. – С.211.
37. Іванова С.О. Арбитражный процесс в СССР./ Под ред. А.А.Добровольского. – М.: изд. Моск. ун-та, 1983. – С.141.
38. Сакара Н.Ю. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства: Монграфія/В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, В.В. Баранкова та ін..; За аг. Ред.. професора В.В. Комарова. – Х.: Харків юридичний, 2008 – С. 746.
 
Бринцев О.В. О дифференциации правил возмещения хозяйственных расходов на оплату услуг адвокатов и других специалистов в области права
Статья посвящена вопросу дифференциации прав на возмещение расходов на оплату правовой помощи, предоставленной адвокатом и расходов на оплату помощи, предоставленной другими представителями. В работе проводится исследование различий услуг, предоставляемых в хозяйственном процессе адвокатами и другими представителями. Результатом исследования стали выводы о существовании существенных различий между такими услугами и о наличии оснований для дифференцированного возмещения их оплаты.
Ключевые слова: адвокат, представитель, специалист в области права, правовая помощь, представительство, адвокатская деятельность, судебные издержки.
Bryntsev O. Differentiation rules of refund of litigation cost attorneys' feesand other professionals in law
This article is devoted to the issue of differentiation rights to compensation of expenses for legal assistance provided by a lawyer and the cost of care provided by other agents. The work is to study the differences in services provided in the economic process of lawyers and other representatives. The result of the study was a difference of opinion on such services, and there are grounds for a differentiated refund their payment.
Keywords: attorney, agent, expert in the field of law, legal assistance, representation, advocacy, court costs.


[1] Примітка: В первісній редакції п.29 Інформаційного листа від 18.03.2008 р. №01-8/164 ВГСУ прямо вказував на те, що сторона у справі, яка вважає, що зазнала збитків у зв'язку з …оплатою послуг фахівця (крім адвоката), який не перебуває з нею у трудових відносинах, то вона не позбавлена права звернутися в установленому законом порядку до іншої сторони (сторін) з позовною вимогою про відшкодування таких збитків.
[2] Відповідні зміни були внесені Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI [12].