Бринцев О.В.: "Верховний Суд: місія нездійсненна"

Бринцев Олексій Васильович

заступник голови господарського суду

Харківської області,

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри господарського права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ВЕРХОВНИЙ СУД: МІСІЯ НЕЗДІЙСНЕННА.

   Стаття 125 Конституції України, ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 2016р. встановлюють, що  Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Цими нормами Верховний Суд визначається відповідальним за досягнення головної мети судової реформи – забезпечення правової визначеності. Складовими принципу правової визначеності є доступність, ясність, точність і стабільність правових норм, а також прогнозованість шляхів вирішення правових конфліктів.

  Таким чином, на Верховний Суд покладається надзвичайно почесна та разом з тим вельми відповідальна місія. Чи виправдає новий Верховний Суд покладені на нього надії? Чи вистачить у нього владних повноважень для того, щоб реалізувати свої конституційні функції та виправдати сподівання суспільства? На жаль, підстав для скепсису більше, ніж для оптимізму.

   Легко бачити, що арсенал повноважень Верховного Суду доволі обмежений. Зараз у нього немає  ні права видавати обов’язкові роз’яснення, ні, тим більше, права законодавчої ініціативи (яким володів Верховний Суд України до 1996 року).

   Повноваження Верховного суду визначені ч. 2 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 2016р. За критерієм ступеню впливу на реалізацію принципу правової визначеності їх умовно можна поділити на дві категорії. Перша – ті, що прямо не впливають на забезпечення правової визначеності або впливають у незначній мірі. Це повноваження здійснювати правосуддя як суд першої інстанції; надавати висновки щодо проектів законів з питань судочинства; надавати висновки в процедурі імпічменту Президента; звертатись до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів; інші повноваження, визначені законом. Друга група повноважень – це ті, котрі прямо спрямовані на реалізацію принципу правової визначеності шляхом забезпечення єдності і стабільності судової практики. Це повноваження здійснювати правосуддя як суд апеляційної, суд касаційної інстанцій; здійснювати аналіз судової статистики; здійснювати узагальнення судової практики; звертатись до Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції України; повноваження забезпечувати однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

   Функціональна обмеженість участі суду у процесі розробки та загальнообов’язкового тлумачення правових норм практично повністю залишає Верховний суд осторонь від можливостей прямого впливу на забезпечення доступності, ясності, точності і стабільності цих норм. Практично єдиним більш-менш дієвим важелем впливу Верховного Суду на рівень правової визначеності є повноваження суду як суду касаційної інстанції. Іншими словами, головним і майже єдиним знаряддям Верховного Суду у боротьбі за досягнення правової визначеності є судовий прецедент.

   Судовий прецедент як засіб впорядкування судової практики має певні переваги. До них відносяться наочність, максимальна обов’язковість, поєднання можливостей адресного та загального впливу, динамізм та ін.

    Разом з тим судовий прецедент має і свої недоліки. Перш за все це неоднорідність. Свого часу, незважаючи на усі зусилля уніфікації правових позицій, і вищі спеціалізовані суди, і Верховний Суд України висловлювали повністю протилежні правові позиції у аналогічних справах. Скорочення вищих судових інстанції до однієї із одночасним скороченням кількості суддів здатне зменшити, але не вирішити цю проблему повністю. Вислів «Два юриста – три думки» насправді відображає природний стан речей, уникнути якого неможливо. Крім того, судовий прецедент – це нестабільність через зв’язок прецеденту із його автором. І одночасно це ризик застиглості прецеденту через відсутність прямого зв’язку між строком його життя і строком життя норми права, яка його породила. Ще один недолік поряд з цим – це складність контролю актуальності. Правова система України, в якій напрацьовані механізми припинення дії нормативних актів, не знає дієвих засобів припинення дії прецедентів, котрі вичерпали свій час. Також судовий прецедент – це нечіткість артикуляції. Прецедент – це перш за все рішення у конкретній справі, а не норма, котра із самого початку формулювалась із розрахунку на багаторазове застосування щодо невизначеного кола осіб. Судовий прецедент – це легкість ухилення. Повністю тотожних справ не існує. У кожній судовій справі можуть бути знайдені відмінності, котрі зумовлять висновок про неможливість застосування до неї відповідного прецеденту. Судовий прецедент – це «синдром правотворця». Практикою доведено, що вищі судові інстанції за відсутності повноважень законодавчої ініціативи під виглядом тлумачення норм легко перебирають на себе повноваження законодавця і створюють нові норми права. І насамкінець, в умовах континентальної системи права судовий прецедент – це ускладнення правозастосування взагалі. Правозастосовцям в таких умовах слід орієнтуватись не тільки в хащах законодавчих та підзаконних нормативних актів, а додатково ще й у величезній кількості таких, що складно піддаються систематизації, судових прецедентів. І це лише основні недоліки правового регулювання за допомогою судового прецеденту.

   Таким чином, дисонанс між сподіваннями, які покладаються на Верховний Суд, і наявними у нього повноваженнями для їх реалізації колосальний. Останні явно не відповідають першим. За таких умов доводиться констатувати, що місія Верховного Суду є нездійсненною.